А так нерозумно чинити, як робить моя невістка, теж не можна!
– Ти мене, звісно, вибач, але я тебе не розумію зараз зовсім, – стала я відверто розмовляти зі своєю подругою Наталею. – Ти наче виправдуєш свого сина Миколу в тому, що він з таким небажанням платить аліменти для свого власного сина. Так не можна. Дитина ж має щось пити, їсти щодня, навчатися. Для нього стільки всього потрібно, а зараз такі ціни. Зараз все так дорого, ти ж сама все добре розумієш. Пара звичайнісінького взуття дитячого – он скільки коштує на сьогоднішній день. Хлопчик не винен, що батьки розлучилися. Вже хто-хто б так говорив, але ти, Наталю. Ти ж сама ростила свого сина Миколу сама, бо з чоловіком тоді розлучилася. І аліменти на нього отримувала постійно.
– Світлано. Проблема в тому, що колишня невістка моя зовсім не працює, і не збирається роботу шукати. У Миколи мого великий офіційний дохід, і аліментів у нього вираховують велику суму. На ці гроші вона і живе разом з дитиною. Каже – а нам вистачає, мовляв, навіщо мені ще й працювати. Я зовсім не проти того, щоб Микола платив синові, зрозумій. Але мені дуже не подобається, що на ці гроші живе доросла працездатна жінка, яка моєму синові вже два роки як ніхто. Микола, як батько, повинен забезпечувати сина за законом. А хіба мати не зобов’язана робити те ж саме? – виправдовувалася моя подруга.
– Ну взагалі-то, за логікою речей, напевно так. в чомусь ти права, звісно.
– Мені теж здається, що зобов’язана. І це якась така нехороша ситуація, коли мати не тільки не вкладається в свою власну дитину, але і проїдає, виходить, дитячі гроші. Це не справа зовсім. Ти ось кажеш, Світлано, що я аліменти отримувала. Але я на них не сподівалася ніколи. Все життя працювала, щоб син ні в чому не мав потреби. Мені в голову не приходило сісти і руки скласти, як це зробила моя колишня невістка. І я їй багато раз натякала про те, що треба працювати, хоча б по пів дня. Хоча б щоб собі на їжу заробляла сама. Вона натякає мені, що це – мовляв, не моя це справа. Хто я їй? Колишня свекруха, а ще лізу життя вчити. Ось, а в четвер я набралася сміливості, нарешті, і все їй сказала, що думала. Уже без натяків.
– Зрозуміло. Образилася вона?
– Ще б пак! Стала мені вона говорити, що я нічого не розумію. Що вона не просто так вдома сидить, а з дитиною. Світлано, там дитині вісім років! Він уже в другому класі вчиться. У мене Микола в другому класі картоплю смажив і до недужої бабусі їздив через усе місто з пересадкою один раз, коли треба було ліки відвезти. Онук же в свої вісім ще і вдома один жодного разу не залишався. Невістка мені доводить – зараз життя інше. Яка там інше? Життя завжди однакове, а дітей треба виховувати і до життя готувати, а не під скляним ковпаком тримати. Загалом, посперечалися ми з нею, я пішла, грюкнувши дверима. Не знаю, що тепер.
– Ну що. Тепер напевно ти не бачитимешся зі своїм онуком. Ще на пів року.
– Та байдуже мені вже! Нехай, як хоче. Я знаю, що Микола у мене далеко не ангел, і його не виправдовую зовсім, звичайно. При цьому він чесно платить синові хороші гроші.
– Ань, а може, невістці твоїй і правда грошей вистачає. Навіщо тоді працювати?
– Це не її гроші, а дитини! Так, аліменти дуже хороші, їх багато на одну дитину, згодна. Але ж не обов’язково проживати все в нуль. Можна відкладати синові на навчання або житло. А так нерозумно чинити, як робить моя невістка, теж не можна!
Я навіть не знаю чи права моя подруга, а може й ні. Можливо її колишній невістці і так добре, вона ж мами, їй видніше, правильно вона робить чи ні.
