Але це точно станеться. Ми повернемося. Додому
Я хочу додому. Зайти в свою квартиру, покласти ключі при вході, зняти взуття та доторкнутися до кожної дрібнички в просторі, що створювалась роками.
Я хочу додому. Зробити собі каву, сніданок з двох яєць, як ми любимо, прийняти душ, витерти тіло своїм рушником та вдягнути якісь комфортні домашні речі та нікуди не йти цілий день.
Я хочу додому. Щоб відкрити двері чоловіку, коли він прийде, та спитатися: «Будемо вечеряти?», ввімкнути фільм ні про що та сісти з домашньою їжею біля екрану та знати, що ми разом.
Я хочу додому. Щоб на ранок піти на роботу. Стояти в заторах, слухати подкаст, говорити з мамою по телефону, планувати наступний день, розмірковувати про вихідні та думати про те, що буде влітку.
Я хочу додому. Щоб просто жити. Тим життям, що в мене було колись.
Щоб ще більше цінувати кожну мить.
Щоб нести в собі цю новостворену цінність власного простору.
Щоб повернути собі хоч трохи рутину, яка колись буда ознакою контролю над життям.
Щоб думати про прості речі: що їсти, що купувати та коли ховати зимові речі.
Я знаю, що ми всі повернемося додому. Одного дня. Навіть якщо дому немає, ми всі повернемося, щоб його відбудувати.
Я знаю, що ми всі повернемося до свого життя. Одного дня. Навіть якщо того життя, як раніше, в нас не буде вже ніколи. Ми всі повернемося, щоб побудувати нове на уламках того, що в нас лишилося.
Я знаю, що ми всі повернемося до своїх рідних. Одного дня. Навіть якщо не всі зможуть знов бути разом, в нас буде мить єднання і та сама розмова, ті самі слова і ті самі обійми. Навіть якщо хтось скаже їх в порожнечу.
Я знаю, що ми всі повернемося. Це питання часу. І ціну, яку ми заплатимо за цей квиток додому.
