Алло, це бюро знахідок? — запитав дитячий голосок. — Так малюк. Ти щось загубив? — Я маму загубив. Вона, випадково, не у вас?

— Алло, це бюро знахідок? — запитав дитячий голосок.

— Так малюк. Ти щось загубив?

— Я маму загубив. Вона, випадково, не у вас?

— А скажи, будь ласка, яка вона твоя мама?

— Вона дуже красива і добра! І ще вона любить кішок.

— У нас для тебе хороші новини! Якраз вчора ми знайшли одну маму, ймовірно, це твоя. А звідки ти дзвониш?

— З дитячого будинку №3.

— Добре, ми скоро відправимо твою маму до тебе в дитбудинок. Чекай.

І ось вона увійшла в кімнату, найкрасивіша і добра, а на руках у неї муркотіла справжня жива кішка.

— Мама! — радісно закричав малюк і кинувся до неї. Він обійняв її з такою силою, що у неї перехопило дух. — Мамочко моя!!!

… Артем прокинувся від власного крику. Такі сни снилися йому майже щоночі. Він засунув руку під подушку і витягнув фотографію дівчини. Цей знімок він знайшов рік тому під час прогулянки на вулиці. Тепер він дбайливо зберігав його у себе під подушкою. Він був упевнений, що це його мама. У темряві Артем довго вдивлявся в її ніжне обличчя і непомітно для себе засинав.

Вранці завідувачка дитячого будинку, Ангеліна Іванівна, за традицією обходила кімнати з вихованцями, щоб побажати всім доброго ранку і приголубити кожного малюка. На підлозі біля ліжечка Артема вона помітила фотографію, яка вночі випала у нього з рук. Ангеліна Іванівна підняла фотографію і запитала хлопчика:

— Артеме, а звідки у тебе це фото?

— Я знайшов його на вулиці.

— А хто це?

— Це моя мама, — посміхнувся малюк і додав, — вона найкрасивіша і добра, а ще вона любить кішок.

Завідувачка задумалася. Річ у тому, що вона одразу впізнала дівчину на знімку. Перший раз вона прийшла в дитячий будинок минулого року з друзями-волонтерами. Напевно, тоді вона і загубила тут фотографію. Відтоді ця дівчина доклала багато зусиль, щоб домогтися дозволу на усиновлення дитини. Але, на думку бюрократів, у неї був недолік: вона була незаміжня.

— Що ж, — промовила Ангеліна Іванівна, — якщо вона твоя мама, це міняє справу …

Увійшовши до себе в кабінет, завідувачка сіла за стіл і почала чекати. Десь через пів години пролунав боязкий стукіт у двері:

— До вас можна, Ангеліна Іванівна? — До кабінету заглянула та сама дівчина з фото.

— Так, звичайно, заходите, Аліночка.

Дівчина увійшла в кабінет і поклала перед завідувачкою пухку папку з документами.

— Ось, — сказала вона, — Я нарешті все зібрала.

— Добре, Аліночка. Мені потрібно задати вам ще кілька питань. Так має бути, розумієте … Ви усвідомлюєте, яка відповідальність тепер лежить на вас? Адже, дитина — це на все життя.

— Я все розумію, — видихнула Аліна. — Розумієте, я просто не можу спокійно жити, знаючи, що дуже потрібна комусь, але ми не разом.

— Добре, — погодилася завідувачка. — А коли ти хочеш подивитися діток?

— Я не буду дивитися, Ангеліна Іванівна. Я візьму першу дитину, яку ви приведете, — сказала Аліна, впевнено подивившись завідувачці в очі.

Ангеліна Іванівна була дуже здивована.

— Я хочу, щоб все відбулося як у справжніх батьків, — почала схвильовано пояснювати Аліна, — адже мами не вибирають собі дитину … Вони не знають, якою вона народиться … красивою або непривабливою, здоровою або хворою … І я теж хочу бути справжньою мамою.

— Знаєте, Аліна, я вперше бачу такого усиновителя, — посміхнулася Ангеліна Іванівна. Але я вже знаю, чиєю мамою ви станете. Його звуть Артем, йому 5 років, рідна мати відмовилася від нього в пологовому будинку. Я можу привести його зараз, якщо ви готові.

— Так, я готова, покажіть мені мого сина.

Завідувачка пішла і незабаром повернулася, ведучи за руку маленького хлопчика.

— Артемко, — почала Ангеліна Іванівна, — познайомся, це …

— Мама! — вигукнув Артем і кинувся до Аліни і вчепився в неї так, що у неї перехопило дух. — Мамочко моя!

Аліна гладила його по скуйовдженому волоссю і шепотіла:

— Синку мій, синочку … я тепер з тобою …

Вона підняла очі на завідувачку і запитала:

— А коли можна забрати сина?

— У нас зазвичай батьки і діти поступово звикають один до одного. Спілкуються спочатку тут, а потім беруть на вихідні, і якщо все в порядку забирають назовсім.

— Я відразу заберу Артема, — твердо сказала Аліна.

— Добре, — махнула рукою завідувачка, — завтра ж все одно вихідні. А в понеділок прийдете, і ми оформимо всі документи.

Артем світився від щастя. Він тримав маму за руку і боявся відпустити її навіть на секунду. Навколо заметушилися нянечки, що збирають речі, підійшли попрощатися вихователі, на очах яких з’явилися сльози.

— Ну Артеме, будь здоровий! Приходь до нас в гості, — попрощалася з ним Ангеліна Іванівна.

— До побачення, прийду! — відповів Артем. І через хвилину вони з мамою опинилися на вулиці, залитій сонячним світлом. Коли вони відійшли від дитбудинку, малюк нарешті наважився поставити мамі важливе питання:

— Мама … а ти кішок любиш?

— Обожнюю! У нас з тобою вдома їх цілих дві, — засміялася Аліна, стискаючи в руці крихітну долоньку.

Артем щасливо посміхнувся і, підстрибуючи на ходу, поспішив за мамою.

Ангеліна Іванівна дивилася у вікно вслід Аліні з Артемком. А коли вони зникли, за найближчим рогом, сіла за робочий стіл, підняла трубку телефону і набрала номер:

— Алло, це Небесна Канцелярія? Прийміть, будь ласка, заявку. Ім’я клієнтки: Аліна Смирнова. Категорія заслуги: найвища — подарувала щастя дитині … Надсилайте все, що належить в таких випадках: величезне щастя, взаємну любов, удачу в усьому … Ну і, зрозуміло, ідеального чоловіка, вона ще незаміжня … Так, я розумію, що дефіцит, але ви ж розумієте, мова йде про винятковий випадок. І ще про нескінченний грошовий потік не забудьте, адже малюк повинен добре харчуватися … Уже все відправлено? Спасибі!

Крізь зелене листя дерев у дворі дитячого будинку лилося сонячне світло, на майданчиках лунав дитячій гамір. Завідувачка поклала трубку і підійшла до відчиненого вікна. Вона любила при можливості стояти і дивитися на своїх малюків, розправивши за спиною величезні білосніжні крила …

P. S. Можливо, ви не вірите в ангелів, але ангели вірять в вас!