Аню весь час плутали з іншою дівчинкою. А коли вона дізналася про страшну таємницю її дитинства, то мало не збилася з пантелику
Олі та Ані було два з половиною роки, коли Олю вкрали. Вони грали в пісочниці, а бабуся сиділа на лавочці і говорила з подружками. До дітей підійшла якась жінка, поговорила з ними, взяла Олю за руку і повела. Олю так і не знайшли: ні поліція, ні батьки, ні бабуся, яка бігала районом, показувала Аню перехожим і питала, чи не бачили вони схожу дівчинку.
Пройшло багато років. Аня готувалася здавати ЗНО. Вона добре вчилася, але хвилювалася перед іспитом. — Внучко, йди попий чаю, відпочинь трошки, — покликала Аню бабуся. — Іду, бабусю. Аня поговорила із фотографією сестри, попросила бути з нею під час іспиту. Вона часто так робила, бо в глибині душі відчувала, що сестра жива і чекала на зустріч з нею. Аня одягла шкільну форму та пішла на іспит. Біля входу до школи до Ганни підійшов якийсь хлопець.
— Леро, що така гарна сьогодні? Убралася для іспиту? -Я не Лера, вибачте. -Хоч на іспиті не жартуй. Гаразд, я побіжу, удачі тобі, — сказав хлопець і пішов. На вході школу у всіх перевіряли паспорти. Перевіряюча жінка подивилася на Аню і сказала: — Дівчинко, ти ж щойно увійшла. — Ні, я тільки-но прийшла. Її пропустили. Аня зрозуміла, що це з Олею її плутають. Таких збігів не буває.
Їх розсадили за аудиторіями. Той хлопець сидів за нею. -Не хвилюйся, прорвемося! — сказав він. Вона екзамен склала не так добре, як очікувала. Але це на той момент не було важливим. Вона знала, що має шанс знайти сестру. Після іспиту вона вийшла у коридор. До неї підійшов той хлопець і став ставити запитання. Раптом вона почула дзвінкий голос, такий схожий на неї. Час зупинився. — Гей, Костику!
Мене не було півгодини, а ти вже знайомишся з іншими дівчатами? Аня та Костя повернулися. -Ого, — свиснув він. – Ти? Хто ти? Я ніби дивлюсь у дзеркало, — сказала Оля-Лера. — Я Аня. Ми сестри-близнята. — Але… я єдина дитина у мами. — Вона тебе вкрала, коли нам було по два з половиною роки. Ми тебе так довго шукали… -Мамо … а батьки … де наші батьки? — Вдома. Будь ласка, ходімо додому. Ми так довго чекали на цю зустріч. Оля погодилася. Вони пішли додому.
— Спочатку ти зайди, щоб бабуся не злякалася, — сказала Оля Ані. — Бабусь? Де ти? Я тут декого зустріла… вона чекає у під’їзді. — Оля? Це Оля? – відчула бабуся серцем. Коли Оля побачила бабусю, вона згадала ті моменти дитинства, що їх провела з ними. Увечері батьки повернулися. Сім’я возз’єдналася. Аня почала жити на два будинки. Вона не покинула жінку, яку вважала мамою, але вже не знала, як до неї ставитися.
