Артем швидко збирав речі, поглядаючи на годинник – час піджимав. Скоро повернеться дружина з дітьми, тому потрібно прискоритися – втекти, лишивши записку, аби нічого не пояснювати і назавжди спалити мости

Зустрівся з Наталкою виходячи з ліфту – вона вирішила занести важкі пакунки продуктів додому, перш ніж забирати дітей із садочку. Розгублений погляд дружини – такий здивований і щирий пронизував Артема наскрізь.

Він увесь зіщулився, зжався, а тоді відштовхнув дружину з проходу і мовчки втік, крикнувши наостанок: «Я все, що хотів сказати – написав в записці, тепер ми чужі люди! Все в минулому!» Ніяких тобі – прости, чи прощавай. Джерело

Наталка не пам’ятала як піднялася додому, як того дня забрала дітей і що їм казала. Важка депресія лягла на її плечі, немовби хтось вирвав серце, лишивши натомість гіркоту втрати, зради, підступної втечі. Добре, що хоч батьки Артема стали на її бік. Допомагали з дітьми, піклувалися й про Наталку, свекор на день народження подарував дорогі прикраси, а на новий рік – путівку на відпочинок.

Там і познайомилась Наталка з Дмитром, але не поспішала зближуватись, все чекала, що Артем схаменеться й прийде проситися в сім’ю.

Але Артем навіть не згадував ні про Наталку, ні про дітей. Засліплений приcтрaстю та коханням, він догоджав своїй новій пасії. Виконував всі її примхи і бажання, а той будинок, в котрому лишив сім’ю і садочок, в який ходили діти об’їжджав десятою дорогою.

Припинив спілкування з батьками, бо вони завжди засуджували його та ніколи добрим словом після того вчинку не обмовились, і з друзями, що в один голос намагалися переконати повернутися в сім’ю.

Зосередився на служінню своїй молодій колезі і коханці – Ользі, яка в свою чергу ставала дедалі егоїстичнішою, вибагливішою, агpeсивною.

– Ти повинен звільнити Сергія! – казала вона і він звільняв.

– Візьми на роботу мого брата! – командувала і він брав.

Через деякий час Ольга отримала на роботі власну коаліцію і ставила жорсткі ультиматуми, аж доти, доки не посягнула на посаду Артема. Свого таки домоглась. А тоді сценарій виявився до смішного передбачуваним…

Наталка тільки-но зійшлася з Дмитром – п’ять років не бачила вона втікача, нічого про нього не чули і діти. Молодша – Оленка навіть не пам’ятала обличчя батька і чомусь помалювала чорним фломастером усі фото з ним.

Якось, гуляючи в парку до дітей підійшов незнайомець – налякав їх дуже, діти прийшли спантеличені та розгублені:

– Мамо! Здається ми сьогодні зустріли біля майданчика батька… – промовив старший Петрик.

– Дядько стpaшний був і від нього погано пахло! – розплакалася Оленка.

Наталка схопилася за серце – бо вже давно чула від свекрухи, що Артем почав вести амоpaльний спосіб життя, а з роботи його звільнили.

– Так багато чого міг досягнути! Мав же усе для щастя! Дурний! Сліпий! Тепер і сам ошуканий! – схлипувала на кухні матір Артема.

– Ви ні в чому не винні, як і ми… Це був його вибір, самостійний та добре обміркований. З дітьми нехай бачиться, але не лякає їх, а ось приходити сюди не потрібно. Я молюся Богу, аби не бачити його тут де він так жopстоко зі мною вчинив… – також втирала сльози Наталка.

Він прийшов на Різдво, n’яний та вимазаний в багнюку, виглядав погано і значно дорослішим… Наталка його не пізнала, лише очі та голос лишилися від колишнього красеня – директора елітної фірми, чудового сім’янина та батька. Зараз то була лише тінь від людини. Він простягнув їй пакет із солодощами і попрохав погукати дітей.

– В такому вигляді я не дозволю, аби вони тебе бачили! – нервово трусилася Наталка.

– Вибач! Ната! Вибач мене! – сказав, немов з розпачу.

– Артеме, я тебе вже давно відпустила і не тримаю насправді образи, але мені здається, що спочатку ти повинен вибачити собі сам… – закрила двері, але пакет взяла – нехай діти хоч щось за п’ять років від батька побачать.