– Бабуся, не віддавай мене нікому! Я хочу з тобою жити! – кричав мій син, обіймаючи свою прабабусю
Я зустрів Аню і закохався в неї, коли вже закінчив інститут і влаштувався на роботу. Але сімейне життя не складалося у нас з нею. Аж надто різні ми з нею були. Я виріс в освіченій та інтелігентній сім’ї, здобув гарну вищу освіту. А Аня була родом з села, в школі вчилася погано. У місті змогла закінчити тільки училище.
Коли народився наш син Віталік, ми були дуже щасливі. Але через кілька років ми зрозуміли, що не можемо жити разом. Ми постійно сварилися і скандалили. Тому вирішили розлучитися.
Я був радий, що більше не буду жити з Анею. Але великим ударом для мене стало те, що Аня заборонила мені бачитися з моїм сином і поїхала жити до своєї матері.
Йшов час, я дуже сумував за своїм сином. Але, що я міг вдіяти?
Я тільки ходив на роботу, а потім повертався в квартиру, в якій мене ніхто не чекав. Від цього мені було дуже сумно і сумно на душі.
Так минув рік. За цей рік я жодного разу нічого не чув про свою колишню дружину і про свого сина. А потім мені на роботу несподівано подзвонили. З органів опіки. Виявляється, Аня померла. А мені треба було приїхати і забрати свого сина до себе.
Я приїхав за потрібною адресою і дізнався, що трапилося. Виявляється, мама Ані померла півроку тому. Після цього Аня почала сильно пити, стала пропадати невідомо де. В цей час Віталік жив зі своєю прабабусею Марією. А місяць тому Аня отруїлася паленою горілкою і померла. Тому я і повинен був забрати до себе Віталіка.
Коли Віталік мене побачив, то він відразу ж мене впізнав. Кинувся до мене, став обіймати. Але коли зрозумів, що я хочу його забрати у його прабабусі, то закричав:
– Бабуся, не давай мене нікому! Я хочу з тобою жити! – кричав мій син, обіймаючи свою прабабусю.
Я мало не розплакався, коли це побачив. Марія Іванівна мовчала, нічого не говорила. Але було видно, що вона теж не хоче розлучатися з моїм сином.
Я вирішив не рубати з плеча, не робити необдуманих рішень. Я покурив, потім повернувся в будинок і вирішив залишитися на ніч. Адже не дарма кажуть: ранок вечора мудріший.
Вночі я майже не спав. Все думав: як же мені краще вчинити. Я вирішив, що розлучати сина і його прабабусю буде неправильно. Адже вони так люблять один одного.
Вранці я сказав Марії Іванівні, щоб вона збирала речі. І свої, і Віталіка. Вона так зраділа! І Віталик теж.
Ми стали всі втрьох жити в місті. Я жодного разу не пошкодував про своє рішення. Якось так непомітно я і сам полюбив спокійну, розсудливу і дуже розумну Марію Іванівну. Жили ми просто чудово. Вона такі смачні млинці і пиріжки пекла! Просто смакота.
Як же нам було добре всім разом. Ми з Марією Іванівною відмінно ладнали. Вона прожила у нас багато років. Коли вона померла, то ми з Віталіком довго не могли звикнути до цього. Адже прабабуся стала для нас просто незамінною людиною. Улюбленою і дуже дорогою.
