Батьки чоловіка допомагають нам обжитися, а мої завжди чекають, коли ми розлучимося
Мої батьки не вірять у мій шлюб, від них я постійно чую тільки “та ви скоро розійдетесь, та у вас нічого не вийде”. Така ось підтримка від найближчих.
Я не знаю, чому вони так гадають. З моїм чоловіком ми чотири роки зустрічалися, два з них мешкали разом, ніколи особливо великих сварок не було.
Але батьки всі чотири роки казали, що ми маємо несерйозні стосунки. Я не розуміла, та й зараз не розумію, чому вони так вирішили.
– Та видно, що у вас все до першого великого скандалу. Тобі справжній мужик потрібен, щоб тебе у вузді тримав, а ти собі якогось махрютку знайшла, якось зійшла до пояснень мама, але ясності це не додало.
Мій чоловік – хороша людина, з ним я себе комфортно почуваю. Він і підтримає, і допоможе, і подбає, я за ним, як за кам’яною стіною.
Але мої батьки не сприймали наші стосунки всерйоз, навіть коли була зроблена пропозиція руки та серця, вони закотили очі та сказали своє улюблене “ну-ну”.
Весілля ми грали за свої гроші, від батьків не взяли жодної копійки. Вони й не пропонували допомоги. Я сподівалася, що вони хоча б подарунок до весілля зроблять гарний, адже вони цілком забезпечені люди, але отримала від них у подарунок лише комплект постільної білизни, причому досить посередньої якості. Так і лежить запечатаний.
Але це добре, не повинні вони були на подарунок витрачатися, це я можу зрозуміти. Чого я не можу зрозуміти, так це те, що вони продовжують ставитись до нашої сімʼї, як до чогось тимчасового.
Батьки чоловіка нам виділили квартиру, яку раніше здавали. І вони нам її подарували. Оформили на мене і на чоловіка в рівних частках, хоч і не були зобов’язані.
З ремонтом знову допомагали саме свекри. Вони й грошей дали, і з ремонтом приходили підсобити, ті ж шпалери разом клеїли.
Мої батьки від цього відсторонилися. Я просила тата допомогти з електрикою, але він відмовився справами і не приїхав, довелося викликати майстра.
На сімейні свята нашу сім’ю мої батьки не звуть, а будь-яка розмова з ними починається з питання “ви там ще не розлучилися?”. Вже конкретно дратує.
Ми два роки одружені, живемо добре, планували дитину. Я мамі про це говорила, а у відповідь чула “не спіши народжувати, ще розійдетеся сто разів”.
Наразі я вже вагітна, але коли розповіла цю радісну новину батькам, то замість привітання прослухала лекцію, що це необачний вчинок.
– Тобі важко буде одній з дитиною, ми допомагати не зможемо, – заявила мені мама.
Чому одній? Я маю чоловіка. Але мама на це тільки закотила очі та заявила, що сьогодні чоловік є, завтра його немає, а дитина залишиться у будь-якому разі.
Таку реакцію мами можна було б пояснити, якби в неї була досвід невдалих відносин, але його немає. Вони з татом у двадцять років одружилися і досі щасливо живуть у шлюбі.
Мені прикро, що батьки чоловіка якось нам постійно допомагають, цікавляться нашими справами, звуть нас разом у гості, а мої батьки лише єхидничають і передрікають швидкий кінець нашому шлюбу.
На день народження мого чоловіка вони не приходять, якщо кличуть до себе, то тільки мене, хоч знають, що я сама не піду, це буде некрасиво.
Хоча мій чоловік ніколи їм нічого поганого не зробив, навіть зараз, бачачи таку поведінку моїх батьків, він не озлобився, завжди готовий допомогти, цікавиться, як у них здоров’я.
Нещодавно мама мені сфотографувала дитяче ліжечко. Я думала, що це вона нам купила, тобто в подарунок онучці. Подякувала, спитала, коли привезуть. Виявилось, що ніколи.
– Навіщо привозити? Ліжечко у нас стоятиме. Все одно ти після розлучення до нас прийдеш жити. Отут онука і спатиме, – заявила мама таким тоном, ніби моє розлучення – це вже вирішена справа.
Після цього мені якось схотілося з нею спілкуватися. Адже знає, що я дуже негативно реагую на такі її витівки, а зараз мені не треба нервувати, може погано закінчитись. Але вона все одно не прогавила момент вставити свою шпильку.
Чоловіка я нічого розповідати не стала, хоча мені здається, що він навіть не здивувався б моїй розповіді. А ось із батьками тепер відпало будь-яке бажання спілкуватися.
Спочатку думала, що збережу спілкування хоча б із татом. Але після того маминого дзвінка він став мені вкотре пояснювати, що вони з мамою старші, більше розуміють, тому їм видніше, розлучимося ми чи ні.
Тепер немає бажання спілкуватися і з ним також. Навіщо мені вкотре слухати їхні теорії, що з чоловіком я поспішила, у нас все несерйозно, а дитина ростиме тільки зі мною.
Якщо батьки хочуть спілкуватися надалі з онукою, то варто переглянути своє ставлення до мого чоловіка. Якщо їм це не вдасться, то погано намагалися і не хочуть бачитися з дитиною. Ще мені не вистачало, щоб вони потім внучці почали розповідати про швидке розлучення батьків.
