Богородиця у сні показала Софії мaгiчне місце її долі: У них було два весілля в Україні та Литві. Леонас забрав кохану жити на свою батьківщину

«Мабуть, я одружуся з вами»

Маленька дерев’яна церковця грілася на сонці. Вона була така древня, що, здавалося, ангели підпирають її крильми. Софія торкнулася рукою і дyшею старенького храму. Давно вона тут не була.

У дитинстві Софія ховалася біля церкви від гніву п’яного батька. Втікала з дому через город. Сідала на осонні, й разом з великими хмарами і мініатюрними хмаринками мандрувала у світи.

Прості, наївні мрії маленької дівчинки пливли попід небесами. Вона хотіла, щоб тато не пuв, не плакала мама. І щоб літо було вічним. Бо коли холодало, Софія не мала прихистку.

Ангелики сумували, коли слухали думки сполоханого дівчатка. Але вони знали таємницю, що колись

Мами не стало, коли Софії залишався рік до закінчення школи. У селі казали:

– Дарка пoмeрла не від хвороби, а від смутку. Довів Іван.

І справді, вона ні на що не скаржилась. Хіба що купувала в аптеці пігулки, коли голова боліла «на зміну погоди». А тут раптом запекло біля серця раз, вдруге.

Після пoхoрoну Софія пішла до старої церкви. Ридала, щоб ніхто не чув і не бачив. Вона була така самітня і нещасна. Незчулася, як задрімала. Їй приснилося багато хpeстів. Великих, менших і зовсім малесеньких. І силует Матінки Божої на невисокій горі. У неймовірному сяйві. Богородиця наблизилася й тихо мовила:

– Твоя доля тут

Софія прокинулася. Звечоріло.

Іван не оплакував покійну дружину. Та й у вдiвцях довго не ходив. Привів із сусіднього села Гальку-помело. Прізвисько дістала за те, що всіх язиком діставала й скандалила на кожному кроці. Галька була розлучена. Чоловік утік від «коханої» через кілька місяців після шлюбу.

До Софії мачуха ставилася ніяк. Наче її не існувало. Бувало, за два дні й слова не мовить. Хіба що обідати чи вечеряти покличе.

А Іван, за звичкою, взявся «виховувати» Гальку. І яким було здивування односельців, коли чоловік якось прийшов до буфету з величезним синцем під оком. Соромно було зізнатися, що писок «розмалювала» нова дружина. Та Галька сама похвасталась. І хоча жіноцтво її терпіти не могло, проте вчинок схвалило.

– Помело «строїти» Івана почало, – жартували молодиці. – Галька – не Дарка. Пoкiйна була худенька, як бадилиночка. А ту – конем не об’їдеш.

Іван почав побоюватися благовірну. Особливо, коли одного разу пригрозила:

– Ще раз прилізеш п’яний без пам’яті – пpиб’ю.

Навіть про доньку згадав.

– Ти того, після школи куди підеш? На роботу? Чи вчитися? Вдома нема чого сидіти. Та зміюка й тобі життя не дасть. Якщо зі мною щось станеться, вона буде винна. Так і скажеш, як запитають.

Софія ж подумки дякувала мачусі, що «вистроїла» батька.

Сусідка, тітка Надя, мала стару швейну машинку. Навчила ремесла й Софію. Вона ще в сьомому класі пошила собі першу простеньку ситцеву сукенку. І вирішила: вчитиметься на швачку. Але після смepті матері змінила думку: вступатиме у медичне училище.

– Хто тебе там буде вчити? – запитала у Софії Галька.

– Цить! – прикрикнув на мачуху батько. – Не сидимо без копійки. Якщо вступить, голодувати не буде.

Софія стала студенткою.

Одногрупниці бігали на побачення. Зустрічалися-розлучалися. Софія ж сиділа у книжках. Вона мусіла отримувати стипендію, бо мачуха контролювала, щоб батько не вділив доньці зайвої копійки.

До закінчення училища залишалося кілька місяців. Хоча Софія вчилася добре, їй «світила» перспектива працювати у селі.

Того року весна була затяжною і норовливою. Софія у вихідний не хотіла їхати додому. І в гуртожитку сидіти не було бажання. Повільно йшла слизьким від приморозку тротуаром. Раптом солдат, який порівнявся з нею, послизнувся і впав, мало не збивши дівчину з ніг. Схопився за коліно. Збентежився. Почав просити пробачення російською мовою з сильним акцентом.

– Нога болить? – запитала Софія. – Вам би в поліклініку.

– Мені потрібно повернутися у військову частину. У нас є свої медики.

Хлопець кривився від болю.

– Як же ви доберетеся?

– Дострибаю, – пожартував.

– Спирайтеся на мене, допоможу дійти до зупинки.

Софіїного «підопічного» звали Леонас. Він був родом з литовського міста Шауляй.

– Моє ім’я означає «лев», а я шкандибаю, спираючись на худеньку дівчину. Ні, я вас обіймаю. Ви така добра.

Леонас жартував над своїм «цивільним поpaненням» і розпитував, чим вона займається.

Софія допровадила хлопця аж до воріт частини. Леонас попросив її адресу. Подякував за допомогу. І на прощання сказав:

– А, знаєте, мабуть, я одружуся з вами.

Софія зашарілася. По правді кажучи, хлопець їй сподобався.

Бігли дні, тижні Леонас не давався чути.

Після училища почала працювати у лікарні в сусідньому селі. До молодої медички залицялися місцеві парубки. А вона згадувала симпатичного литовця.

– Софіє, зачекай-но! – гукнула одного дня листоноша. – Листа для тебе маю. Добре, що зустріла, не треба йти на другий куток.

Написав Леонас. Притулила до серця аркуш паперу, списаний рукою малознайомого хлопця. Він розповів, що з ногою все гаразд. Знову подякував за допомогу. Уже демобілізувався. Попросив вибачення, що довго мовчав. Але він не забув свою тендітну рятівницю.

Вони листувалися майже рік. Проте Леонас не запитував про зустріч.

Біля лікарні зупинилося таксі. І в хворих, і в здорових це викликало цікавість:

– До кого ж такий слічний блондин завітав?

Він озирнувся. Рушив до дверей. Зайшов у вестибюль. Софію в білому халаті і в білій шапочці упізнав одразу. Обійняв, став на коліно, вийняв пуделочко з перстеником і мовив:

– Я хотів би одружитися з вами. Пропоную

Село було на вухах: такого тут ще не бачили. Звістка про галантного Софійчиного кавалера аж із Литви облетіла умить всю округу. Хтось радів, хтось – заздрив, а хтось пліткував. Але Софії було байдуже. Вона почувалася на сьомому небі від щастя.

У них було два весілля: в Україні та Литві. Леонас забрав кохану жити на свою батьківщину.

Після литовського весілля Леонас сказав:

– Софійко, я хочу показати тобі дуже цікаве місце. Воно пов’язане з релігією, містикою і туди люди йдуть за здоров’ям та щастям. Нас переконують, що релігія – це пережиток, неправда. Але моя родина вірить. І я вірю. Ми поїдемо на Священну гору Хрестів. Це недалеко. І також зможемо залишити там свій хрестик.

Те, що побачила Софія, змусило її зойкнути і застигнути. Перед нею у реальності був її сон. Багато великих хрестів, малих і навіть натільних хрестиків. І яскраве сонце.

– Що трапилося, кохана?

– Я тут була. У сні. Я запам’ятала це місце. Господи, невже так буває?!

Софія розповіла чоловікові свій сон. А він вийняв з кишені маленького хрестика, дав дружині:

– Залиши його тут. Хай Священна гора береже наше кохання і подарує удачу й щастя.

Майже тридцять років подружнього життя пролетіли, як мить. Стали дорослими двоє дітей. Старший син подарував Софії з Леонасом внучку Агне.

Коли нaрoджyвалися діти, Софія з Леонасом їздили на Священну гору Хpeстів. Попросити для них щастя. Є там і хpeстик маленької Агне.

Софія три роки після смepті батька не була на рідному обійсті. Тепер там господарює мачуха. Постаріла і притихла. Але в селі її й далі, за звичкою, називають Галька-помело.

Мачуха, мабуть, уперше в житті, зраділа, коли Софія з Леонасом завітали в гості. Пригощала смачним зеленим борщем і молодою картоплею. Нарікала на самітність і болячки. Одна розрада – церква за городом.

Софія обійняла душею старенький храм. А високий, статний Леонас обійняв свою маленьку дружину. Вітер, розімлілий від гарячого полудневого сонця, ледве дихав на хмарки. А вони й нікуди не поспішали.

Автор – Ольга Чорна

За матеріалами видання “Наш День“