Час минав, а Марта все не могла дочекатися вагітності. Сильно вона журилася з цього приводу. І Андрій не втрачав можливості кожного дня спитати, коли ж вона спадкоємця подарує. Вирішила тоді Марта піти до місцевої знахарки, баби Стефи. Такою силою володіла вона, що до неї з усіх сіл і навіть з міст люди з’їжджалися!

Час минав, а Марта все не могла дочекатися вагітності. Сильно вона журилася з цього приводу. І Андрій не втрачав можливості кожного дня спитати, коли ж вона спадкоємця подарує. Вирішила тоді Марта піти до місцевої знахарки, баби Стефи. Такою силою володіла вона, що до неї з усіх сіл і навіть з міст люди з’їжджалися!

Цю історію розповіла мені бабуся. Вона була очевидцем тих подій, і пам’ятає, як прогриміла на всю округу дивна і незрозуміла історія молодої вдови.

Час був післявоєнний, важкий. У селах багато самотніх жінок, людей похилого віку і хворих, а здорових мужиків з війни повернулося дуже мало.

На сусідній вулиці від будинку, де провела дитинство моя бабуся, жила молода жінка, Марта. Вона дружила з матір’ю бабки моєї, і часто бувала у них в будинку. Не повернувся до неї її чоловік, пропав безвісти, і дітей їй не залишив. А Марта була, як кажуть, в “самому розцвіті краси”. Дуже вона хотіла заміж, але тільки не було нікого, хто міг би стати господарем в її будинку.

Ось, якось раз, присіла Марта на лавку біля своєї хвіртки, відпочити після важкого робочого дня. Сонце вже зайшло, але було досить світло. Вечір був тихим і теплим. Як раптом, підходить до неї незнайомий служивий. Чоботи в пилу, солдатська сумка за плечима. “Дай, -говорить, – господиня води напитися. Цілий день на ногах. Стомився!”

Марта подивилася на нього, а він її віку, обличчя приємне, фігура ладна. Вона й каже йому: “Так, ти заходь! І водою тебе напою, і вечерею нагодую!”

Солдат відразу погодився. У будинок зайшов і, поки вдова клопотала, на стіл накривала, він полагодив їй поламаний стілець і перекосивші двері полагодив. Довго сиділи вони того вечора, за довгою розмовою. І було у вдови таке відчуття, що все життя знає вона цього хлопця! Так і залишився він у неї жити.

Марта, розцвіла! Красиві сукні зі скринь подоставала. Всі вуха моїй прабабусі прожужала, розповідаючи про свого Андрійка. Дома він все переробив, все полагодив, за худобою доглядав, Марту у всьому балував. І все сина просив! Вдовиця дочекатися не могла, коли ж цей день настане.

Одна була у нього дивина. Господарством він займався тільки після заходу сонця! Всю ніч міг працювати, а потім весь день спати! Пояснював це він тим, що на фронті ніч з днем ​​поплутав. Марта цьому зовсім значення не надавала. Не мужик – мрія просто. Та й з сусідами він люб’язним був. Адже, як сонце заходило, він на вулицю виходив, з людьми знайомився.

Час минав, зима настала, а Марта все не могла дочекатися вагітності. Сильно вона журилася з цього приводу. І Андрій не втрачав можливості кожного дня спитати, коли ж вона спадкоємця подарує.

Вирішила, тоді, Марта піти до місцевої знахарки, баби Стефи. Такою силою володіла вона, що до неї з усіх сіл і навіть з міст, люди з’їжджалися!

Ось, приходить вона до бабки і каже, так і так, мовляв, живемо з Андрійком душа в душу, а дитинки все немає!

Довго знахарка причину шукала: і яйцем викочувала, і воском виливала, і предків запитувала. Сиділа Марта, як мишка, спостерігаючи за всім цим, а баба Стефа все чорнішою ставала. Нарешті, вона говорить: “Ох і дивна ж справа у тебе, молодице! Вагітності твоїй родичі твої, яких в живих немає, перешкоджають, від біди обгородити тебе хочуть! Розкажи-но мені більше про судженого свого, є в ньому щось незвичайне?”

Марта виклала їй все, як на духу, згадала і те, що не виходить на денне світло її Андрій.

Стала баба ще настороженішою! І каже: “Значить так! Потрібно тобі випробувати Андрійка твого, людина він, чи хтось інший …”.

Від цих слів, Марта мало дар мови не втратила! А знахарка продовжує: “Ти не бійся! Прийди додому, як ні в чому не бувало! Скажи, що зілля тобі знахарка дала, щоб все вийшло! А сама візьми те, що я дам тобі, і, коли баню натопиш, вилий це в діжки з водою, якою Андрій митися повинен. Сама в баню з ним не йди, скажи, що захворіла.

Якщо людина він, то прийде з лазні рум’яним і веселим, і ти зачнеш в ту ніч. А якщо він нелюдь, то вода обпече його і відкриє його справжню суть. І прийде він до тебе в своєму справжньому образі. І буде ясно, що це нечистий, який потомства від тебе хоче, щоб силу свою помножити!”

З цими словами, бабка простягнула переляканій Марті пляшечку з темною рідиною, і, наблизившись впритул, промовила тихим голосом: “Найголовніше! Поки він в лазні буде, ти зроби посеред кімнати три соляних кола, встань в середину і чекай. Якщо людиною зайде, і запитає, що ти робиш, скажи, що змову робиш на дитинку. А якщо в іншому вигляді буде, то сіль тобі життя врятує! Що б не було, ні в якому разі з кола не виходь!”

Прийшла Марта додому, намагається смутку не показувати. А солдатик її радіє, що вона швидку вагітність обіцяє.

На наступний день зробила Марта все, як веліла їй знахарка! Баню натопила, зілля влила, і каже Андрієві: “Іди в лазню викупайся, і приходь. Сьогодні все має вийти!” Той і пішов. А вона кола з солі намалювала, сіла в середину, і сидить, ледь жива, чекає, що буде.

Раптом, пролунав звук, що переходить в звіриний рев, та так, що вікна в будинку здригнулися! Марта охолола! Одне бажання було-втекти з будинку, куди очі дивляться. Але пам’ятала вона бабині слова, і в колі залишилася.

Сидить і чує кроки, тільки не людські, а, ніби кінь копитами переступає. Відчиняються двері, і в кімнату входить щось не людське! Величезний звір, в чорній шерсті, голова, як у бика, з величезними рогами, а ноги з копитами! Подивилося воно на Марту палаючими очима, і заревів: “Даремно ти, дівко, обдурила мене! Я з тобою по-хорошому хотів… Але тепер тебе ніщо не врятує!”

Сказавши це, він кинувся на молодицю, але стримали його соляні кола, обпекло його вогнем, і відкинули до стіни.

Так кидався на круги він всю ніч, сіль потемніла, але нечисть не пропустила. Як почало небо сіріти, він розвернувся і пішов!

Вона прийшла в той день до моєї прабабусі, бліда, як стіна і вся сива! Зайшла в кімнату, і впала без сил!

Жила Марта у них в будинку цілий місяць, до себе боялася йти. Потім оклигавши, покликала бабку Стефку. Провели вони кілька обрядів, і повернулася Марта в свій будинок, цей “чоловік” її більше не турбував.

Через деякий час, життя вдови налагодилася. Зійшлася вона з одним чоловіком з сусіднього села. Без ноги він був, але це не завадило йому і господарство ладно вести і трьох діточок Марті подарувати. Одне нагадувало їй про те, що було – абсолютно сиве волосся.