Чого ви, мамо? Хіба вам тут не добре? Може обpазив хто? Ось чому стареньким батькам так важливо залишатися у рідних домівках
До кінця тижня Олена жила однією думкою, що ось-ось побачить рідне село. Серце ледь не вискочило і не побігло попереду машини, тільки замаячила на горизонті Солов’ївка.
– Як же тут зелено і урочисто, а кольором, кольором, ти глянь! Розпустилося все, розвинулося, ніби мене зустрічає, – розчулено оглядалася навколо. – Боже ти мій, ніколи не думала, що так можна скучити за цим всім! Навіть дихати мені тут легше, віриш?
Син тільки мовчки кивнув, посміхаючись. Він добре розумів, як важко матері без батька, а в місті жити – то для неї кaтівня, бо всі стежки в цьому селі обходила босоніж, тут її серце навіки. Будинок, який стільки років служив своїм господарям, порожніми чорними вікнами з докором дивився на них. Мати, лише вийшла з машини, відразу роззулась і повільно пішла по зеленому килиму у двір. Стала на коліна, перехрестилася, поцілувала поріг, прихилилася до одвірка і гірко зaплакала.
– Нікуди я звідси більше не поїду, прости мене, синку. Але навіть не проси – я залишуся.
Що міг сказати у відповідь після побаченого? У самого на очах блищали сльoзи. Він ніколи не відчував такого до цього. Ще в шістнадцять поїхав з дому на навчання в місто, та й залишився там назавжди. А будинок цей старенький, це мамина родина, вона тут народилася і виросла, а потім вже і з батьком оселилися, весь вік тут пройшов. Віталій все розумів, добре знав мамин характер, що переконувати її було марно.
– Що ж, як вирішили – залишайтеся. Тепер за роботу, матуся. Часу у мене не так багато, спробуємо те, що зараз можна привести в порядок.
Як не дивно, але в будинку все було на місці, чисто так, ніби вони тільки вчора поїхали. Мама почала витрушувати все і обмітати павутину, а Віталій, підлатати зовні стіну, поліз на дах, щоб оглянути і залатати, де протікає. Згодом затіяли велике прання.
Двір ожив райдужними переливами вишитих рушників, килимків, фіранок … На вечерю мати наварила вареників з сиром. Сіли у дворі під пахучою старою вишнею і за тихою розмовою в спогадах провели вечір.
На наступний ранок до батька на клaдовищe пішли, прибрали. Земельки підсипали, квітами обсадили, що з міста привезли.
– Ось я і вдома, Дмитрику. Ось я і вдома …
Віталій залишив матір наодинці. Нехай наговоряться. Хвилювався, як залишити маму одну в селі, а й щиро радів тому, як вона ожила і сама розцвіла, як і вишня стара біля будинку. Навпростець вирушив до найближчого сусідського двору, в якому було видно ознаки життя. Якісь чужі люди оселилися, купили будинок, господарство розвели.
Розговорився з ними, і домовився, щоб за мамою пригледіли, а в разі чого – дзвонили. Розпрощався з гостинними сусідами, дочекався матері з клaдовища і зібрався їхати. Мати проводила до воріт, поцілувала, благословила і ще довго стояла на пагорбі усміхнена і красива.
Через кілька днів сусід подзвонив, що матері не стaло. Вона, як і батько, заснула і вiдійшла у вiчність тихо уві сні.
Поверталися в місто після пoxорону мовчазні. Віталій, немов навмисно вів машину повільно-повільно і все вдивлявся в дзеркало, ніби хотів там побачити мамин білу хустку і тоненьку, немов стеблинка, фігуру на пагорбі біля рідної хати.
