Чудове нагадування про те, що ключ до свого найкращого життя прихований у кожному з нас.
Мені було років 17, а мамі – майже 40. Тоді у нас тільки почали вибудовуватися дружні стосунки.
На той час вона була… Втомлена. Будь-які мої спроби витягнути, стимулювати, підбадьорити, розважитись «по-молодіжному» розбивалися об таке болісне «Куди мені вже в моєму віці? Я тільки з роботи, дай спокій». Здавалося, що вона колись мала план, який вже майже виконала, а зараз залишилося тільки дотримуватися графіка, сформованого за довгі роки.
І ось якось, без особливої надії, говорю: «А пішли на ковзанку». Чесно скажу, ляпнула, навіть не сподіваючись на іншу реакцію, окрім саркастичної усмішки. А в неї аж очі спалахнули: «А давай!». Виявилося, що в дитинстві у них на подвір’ї кожну зиму заливали ковзанку, і вона неймовірно любила кататися. Але востаннє робила це років 20 тому.
Поки ми зашнуровували ковзани, я все ще думала, що вона зі мною жартує і будь-якої миті скаже: «Ну ти що, справді повірила? У моєму віці – і кататись на ковзанах?».
Я встала на лід першою, вчепилася за борт і через плече кинула: «Хапайся, і потихеньку. Якщо впадеш, то не страшно. Головне, якщо розпластаєшся, стеж, щоб тобі ніхто не відрізав пальців». Тільки мами за плечем уже не було. Поки я героїчно дряпала перші кілька метрів льоду, вона встигла об’їхати ціле коло і повернутися до мене. А потім ще. І ще. І так цілу годину. І навіть після цього вона була… не втомлена.
Вона тоді ще не знала, що в наступні 10 років встигне змінити роботу кілька разів, відкриє для себе Фейсбук і Тіндер, вийде заміж, розлучиться, фантастично схудне, дозволить собі витрачатися на класний одяг і манікюр, почне пересилати мені меми і жартувати над моїм старечим кректанням.
Це я до чого… Ви там самі запам’ятайте та передайте іншим, що життя може початися зовсім у будь-який час. І іноді для цього просто треба розбудити ту п’ятнадцятирічну дівчинку, яка дуже любила щозими кататися на ковзанах…
