Даринка вовтузилася біля мами – дівчинка намагалася підняти її, то припадала до неньчиних грyдей, аби почути чи б’ється її серце, то до вуст – аби зрозуміти чи дихає ще
ДАРИНКА ВОВТУЗИЛАСЯ БІЛЯ МАМИ — НАМАГАЛАСЯ ПІДНЯТИ ЇЇ, АЛЕ ДАРМА. ДЕВ’ЯТИРІЧНІЙ ДІВЧИНЦ І НЕ ВИСТАЧАЛО СИЛ. ВОНА ТО ПРИПАДАЛА ДО НЕНЬЧИНИХ ГPУДЕЙ, АБИ ПОЧУТИ, ЧИ Б’ЄТЬСЯ ЇЇ СЕРДЕНЬКО, ТО ПРИТУЛЯЛА ЛИЧКО ДО МАМИНИХ ВУСТ, АБИ ЗРОЗУМІТИ, ЧИ ДИХАЄ… «НЕНЕЧКО, НЕ ВМИРАЙТЕ, НЕ ЗАЛИШАЙТЕ НАС», — ПРОСИЛА ДАРИНКА Й БОЯЗКО ПОГЛЯДАЛА КРІЗЬ ПРОЧИНЕНІ ДВЕРІ НА ЛІЖЕЧКО, ДЕ СПАЛИ МОЛОДШІ БРАТИК І СЕСТРИЧКА.
Раптом дівчинка відчула під рукою щось тепле. «Кpов! — холодом пронизала думка. — Боженьку, це ж кpов!» Нарешті мама тихенько застогнала. «Пити», — прошепотіла запеченими вустами. Сяк-так Даринка допомогла неньці опертися на стіну і миттю принесла горнятко води й ложечку. Поїла з неї матусю, щоби та не захлинулася. Так само вона годувала братика… Джерело
Даринка тремтіла чи то від холоду, чи від стpаху. Допомогла матері переповзти через поріг до кімнати — і вона лягла на підлозі, на килимку. Мамині руки були холодні, як лід, тож дівчинка стягнула з ліжка ковдру й накрила неньку. А сама пішла до сіней витирати кров. Вимочувала її ганчіркою, заливаючись слізьми. Це була мамина кpов — і від усвідомлення цього сльози лилися ще рясніше.
Присіла біля неньки, гладила її волосся — таке гарне, пишне… І тільки тепер помітила в ньому срібні ниточки сивини. Що трапилося — Даринка не могла збагнути. А де ж батько? Лише тепер спохватилася, що його не було.
Чула, як батьки в сінях сварилися стишеними голосами, потім хтось глухо застогнав, а згодом гримнули сінешні двері й щось наче впало. Чи хтось… Даринка вже була в ліжечку, але миттю зістрибнула з нього й вийшла до сіней. Там і побачила неньку на підлозі.
Уже під ранок Даринка допомогла мамі лягти в ліжко. Вдень прийшла сусідка — тітка Марія. Вона нагріла води і, змиваючи з тіла жінки кpов, сказала сердито: «Убuвця прoклятий». Але, глянувши на Даринку, замовкла.
Тітка допомогла дівчинці попорати худобу й пішла. Прокинулися молодші діти. Побачивши, що ненька спить, тихо зсунулися з ліжка і полопотіли босими ноженятами у двір. Тут, під розлогою яблунею, стояв стіл і лавочки. Тут вони всеньке літо снідали, обідали й вечеряли…
Аж під вечір прийшов батько. Якийсь тихий, смиренний… Діти кинулися до нього з обіймами — і лише Даринка стояла незворушно. Вона побачила, як із батькових очей скотилася сльоза. Відіславши дітлахів гратися, батько підійшов до Даринки й міцно пригорнув її до себе. Так тепло, затишно стало дівчинці, проте за мить вона вирвалась із батькових рук, її оченята налилися болем і образою. Як він міг?!
— Ти… не ображайся, доню, — мовив тато. — Бережи маму. Дуже бережи і… передай їй ось це…
Даринка не встигла нічого сказати у відповідь. Батько швидко обійняв малюків і пішов із двору, не озираючись. А в руках у дівчинки залишився згорточок — і вона понесла його до хати.
Через дві доби мамі стало краще. Але Даринка помічала, як вона здригалася щоразу, почувши скрип хвіртки. Коли матір одужала, то, шукаючи щось у шафі, натрапила на згорточок і запитала в доньки, звідки він тут.
— Ой ненечко, я зовсім забула вам про нього сказати. Це тато залишив… — пояснила дівчинка.
Матір обережно розгорнула пакунок, дістала звідти дві коробочки і невеличкий аркуш паперу. Самими очима почала читати його: «Рідна моя, прости мені мою сліпу любов до тебе і таку ж ревність. Прости і бережи наших дітей».
Матір склала лист і ніжно притулила його до губ, а сльози так і котилися з її сумних очей. Коробочок не відкривала. Загорнула їх назад і поклала до шафи. Потім обняла Даринку й поцілувала її русяву голівку.
У маленькому серденьку дівчинки вже не було гордості за батька. І любові до нього, здається, не було. Тільки розчарування. Щойно згадувала про тата — з пам’яті виринав образ скaліченої неньки. Так хотілося, аби тато більше ніколи не з’являвся в їхньому житті. І він мовчав.
Даринка помічала, як тихими зоряними вечорами матуся, вклавши дітей спати, сідала біля відчиненого вікна і дивилася в темряву. Про що вона думала? Даринка не наважувалася запитати. Вона дуже любила неньку, старалася в усьому їй допомагати, жаліла, пишалася нею.
…Промчали роки. Мамина врода не зів’яла, а пишно розквітла зрілістю. Даринка помічала, що подібна до матері — і була вдячна за це Богові. А ось братик із сестричкою росли схожими на тата. Мама часто затримувала погляд на синові. Казала, що він — чистий батько, лише вдача дідова. Хлопець ріс справжнім господарем, але залишатися в селі, як і його молодша сестра, не захотів. Обоє вони вивчилися і поїхали до міста. Біля мами була Даринка. Невдовзі вийшла заміж і привела в дім зятя.
Вадим сподобався матері, бо й на роботі його шанували, і господарем був добрим, і Дарину любив. Хотілося розділити цю радість із чоловіком, але він мовби розчинився десь у світах. Уже й двох внучат подарували діти матері…
— Знаєш, мамо, — сказала якось Дарина, — я вже давно простила батька. Але якби він повернувся, то, напевне, не змогла б жити з ним під одним дахом.
— Так не можна, доню, — мовила матір, зітхаючи. — Не нам його судити. Він уже сам себе засудив. Це ж двадцять літ ні слуху ні духу про нього…
Цієї ночі матері не спалося. Уже перед світанком накинула теплу кофтину й вийшла у двір. Боже, яка тиша, яка благодать… Листя кружляло в повітрі й лягало на землю, припадаючи до неї цілунком вдячності. Вона так любила спостерігати за листочками-човниками… Згадалася юність, і думки, хаотично випереджаючи одна одну, вихоплювали з пам’яті особливі миті. На душі в жінки було дивно трепетно. Чого б то? Пішла по холодній траві в сад, помилувалася вуликами, привіталася з новим днем, що ледве займався. «Буде сонячно», — подумала.
…Уранці діти, як завше, пішли на роботу, а бабуся залишилася вдома з внуками. Вони не давали їй ні хвилинки спокою. Все їм дай, розкажи, покажи… Відлучилася на кілька хвилин, аби погодувати птицю, і раптом почула радісні вигуки дітвори. Обернулася — й обімліла. Внуки повисли на руках гарного сивочолого чоловіка, котрий несміливо стояв біля хвіртки.
Світ сколихнувся в її очах — і вона, мов листочок, лягла на ще зелену траву. Раптом над нею нахилилися личка дітей і… таке рідне, близьке й водночас чуже та далеке обличчя того, кого любила все своє життя і котрий його скaлічив. А може, ні?
Автор – Анна ШУТУРМА, С.Слобідка Заліщицького району.
