Дав Бог вроду, та не дав долі – залишилася молодою вдовою з дітьми

“Не родись красивою”

На краю села, в добротному будинку мешкала сім’я: батьки, трое дочок та син. Усі вродливі, хоч з лиця воду пий.

Найстарша дочка Олена — невисокого зросту, струнка, кароока, з милими рисами обличчя — добре вчилася в школі, а відтак вступила до педагогічного училища. Хлопці освідчувалися їй, але жоден не зміг підкорити її серце. Після закінчення училища вона вступила до Чернівецького університету на філологічний факультет.

За скеруванням поїхала працювати вчителькою далеко від дому. У цій школі посаду завгоспа обіймав дуже здібний та красивий юнак Микола. Не маючи відповідної освіти, він умів багато чого: вести бухгалтерську справу, господарство школи, різьбити по дереву, малювати, виготовляти експонати на виставки з фізики, хімії, біології та географії, оформляв шкільні стенди.

А ще був чудовою людиною: працьовитим, пунктуальним, вихованим, турботливим. Він і покохав нову вчительку, а згодом узяв її за дружину. З роками в подружжя народилося двоє дівчаток. Спершу сім’я винаймала квартиру, а потім почала будувати свій дім. Але щастя молодої родини тривало недовго. Микола важко зaхвoрів і пoмер від сeрцeвої нeдостaтності, залишивши дружину вдoвою в 35 років.

Сказати, що Олена важко пережила втрату чоловіка – нічого не сказати. Тоді вона вже була директоркою школи і не знала, як має далі жити без коханого. Він у всьому їй допомагав — і на роботі, і вдома, а тепер: двоє школярів, недобудована хата, школа з педрадами, семінарами, атестаціями, ремонтом — усе лягло на вдовині плечі. А ще доводилося терпіти не завжди справедливу критику, а іноді й приниження партійного керівництва.

Не раз Олена плакала потай від стороннього ока. Ночей не досипала, віддавалася роботі сповна. За багатьма показниками її школа була однією з найкращих у районі, проте директорку недооцінювали керівники від освіти.

Жінка відчувала потребу в надійному другові, у створенні нової сім’ї. Претенденти на одруження були, проте не відповідали її вимогам. Не траплялися такі, як був її Микола.

Урешті-решт Олена вибрала Івана. На перший погляд, ідеального чоловіка без поганих звичок. І знайомі радили вийти за нього. Спершу Іван і справді був турботливим, уважним, балував дружину подарунками, добре ставився до її дітей. Але згодом почав проявляти свою справжню сутність — був нудним, важким на підйом, лінивим. Ніде з Оленою не хотів іти, лише відвідував свою маму, котра жила неподалік. Перестав дбати про дітей, грошей додому не приносив, не брався за жодну роботу. Або дивився телевізор, або спав.

Олена сама рубала дрова, поралася по господарству, робила ремонт і з кожним днем усе більше розчаровувалася в Іванові. Бо він мовби і жив у сім’ї, але не з сім’єю. І діти підтримували матір. Тож Олена розлучилася з Іваном. «Шкода, що документи зіпсувала», — казала іноді, згадуючи цю гірку сторінку своєї долі. Важко самій, та все ж легше, ніж жити з людиною, байдужою до тебе, твоїх дітей і проблем. Тож Олена більше не робила спроб створити сім’ю. Іноді, розмірковуючи над пережитим, каже: «Змарнувала я своє особисте життя. Та що поробиш? Видно, така моя доля і така воля Божа».

А якою ж красивою була Олена! І хату добудувала, і дітям вищу освіту дала, і обом весілля справила. Нині ж віддає їй болем у серці невдале заміжжя молодшої дочки. Такої ж красивої, як мама. Вона розлучилася з чоловіком і зосталася сама з хвoрим сином на руках, котрий після авaрії втратив працездатність. Низька зарплата і слабке здоров’я внука й дочки не дають спокою Олені. Допомагає їм своєю пенсією, але цього недостатньо. Важкі думки відбирають сон.

У старшої доньки Олени все добре — це єдина радість і втіха. Пишається бабуся успіхами внука, котрий вдався в свого дідуся і має неабиякі здібності до різних наук, перемагає на всіляких олімпіадах і конкурсах.

Після смeрті батьків Олена взяла до себе нeзрячу сестру. Доглядала, а коли та відійшла, виконала її заповіт: пoхoвала в родинному селі. Важко перенесла Олена смeрть брата, який внаслідок важкої хвoроби пiшов із життя в 30-річному віці. А так хотів жити, просив, аби родичі порятували його, та всі були безсилі.

Болить душа Олени й через те, що мешкає далеко від батьківського дому, від села, де минули її дитинство і юність, де босими ногами збивала роси з трав, де могuлu її батьків і сестри.

Нині жінка часто згадує війну, голод і холод, нестатки. Як скиталися із сім’єю по чужих оселях, переховувалися в лісах, коли в село прийшли німці. Життя Олени — як довгий рушник, вишитий чорними і білими нитками. Вона тішиться, що зросла пенсія, але хтозна, скільки ще залишилося топтати спориші. Нехай Бог береже цю гарну жінку і відміряє їй іще багато літ у доброму здоров’ї.

Тетяна Крунь

с. Городниця Гусятинського району

За матеріалами видання “Вільне життя”