Дід виховав нерідну онуку, і до кінця своїх днів не наважувався їй про це розповісти
Петрович виховав нерідну онуку, яку дуже любив. Після довгих роздумів дід розповідає Вірі про її минуле …
Звідки взялася у діда дівчинка ніхто в селі не знав
Майже всіх чоловіків села забрали на фронт, залишився тільки Петрович і Никодим та хлопчаки маленькі. Коли Петрович привіз з міста маленьку дівчинку баби навколо заговорили:
– Ну навіщо тобі дитина, Петрович, ти сам вже ледве по світу ходиш, а надумав дитя виховувати …
– Циць! Від своєї кровинки не відмовлюся. Поки живий, буду все для неї робити! – строго сказав дід.
Про Петровича нічого в селі люди не знали, зате він був місцевий старожив і все про всіх міг розповісти. Його дуже любили в селищі, училися мудрості у старого і допомагали хто чим може. Одного разу він рано вранці поїхав до міста, а повернувся з дівчинкою на руках. Записав Вірою, так бабку його звали. Так і жили удвох, розкошуючи …
А співати Петрович любив. Бувало сядуть на лавці в саду ввечері з Вірочкою, він їй пісні співає про життя колишнє, довоєнне, а вона йому підспівує. Голосок у неї тоненький, але красивий. У діда низький, басовитий. Затягне дід пісню, а Вірочка підхопить, зіллються їхні голоси в унісон і летить пісня, народ радує.
Петрович за дівчинкою так вміло доглядав, що всі баби дивувалися. На дворі завжди білизна сушилася, Вірочка причесана і чистенька була. Ходив Петрович по домівках, господаркам що-небудь підсобити, а вони йому хто молочка, хто одежинки для дівчинки.
Любив Петрович внучку, а вона слухала його і дивилася своїми блакитними оченятами на нього, вслухаючись у вечірні історії про дружбу справжню і любов вічну.
– Віддай її, Петрович, в інтернат так буде краще
Йшов час. Жінки все частіше вдивлялися в горизонт, виглядаючи своїх улюблених з фронту. Дівчинка вже бігала за Петровичем по дворах і наспівувала рядки його пісень. І ось якось вони побачили служивого з тростиною, він йшов накульгуючи по вулиці, а всі баби повиходили і зустрічали його. Хто тихо витирав сльозу, а хто радісно зустрічав солдата.
Йшов чоловік Марії, Іван. Вона стояла біля хвіртки з сухими запалими очима, і нарешті повітря пронизав відчайдушний крик:
– Іван, рідний мій!
Слідом почали повертатися і інші односельці.
Вірочка пішла в перший клас. Перша вчителька прийшла до них додому, озирнулася, так почала розмову:
– Миколо Петровичу, Вірочці буде краще в інтернаті. Ви не думайте, що я проти вас, я бажаю тільки добра вам і дівчинці.
– Інтернат при живому то діду?! Не бувати цьому, – сказав старий, як відрізав.
Вчителька схопилася і швидко вийшла з дому. Дід виховав нерідну онуку, немов власну, він хотів вивчити її, в люди вивести.
– Ось вивчу Вірочку, а потім і на спокій вже можна, – говорив він сусідці Марії. Дівчинка кмітлива виявилася, а як вона співала! Петрович все просив її, щоб не кидала співати.
– Дар це від Бога, дочко, грамотно ним розпорядись, – говорив часто дід.
Вечорами як затягнуть пісню на два голоси, дід виводить грудним голосом, а Віра високо підхоплює. А як зіллються їхні голоси, то відразу мурашки по шкірі біжать.
Петрович виховав нерідну онуку, але вона про це дізналася тільки після його відходу
Віра закінчила школу і поступила в місто вчитися. Дід залишився один, визирав у вікно і листи писав. Бувало напише листа, прийде на пошту і чекає поки машина з листами не сховається з виду. А коли отримає відповідь від внучки, то весь світиться радістю.
До зими зовсім зліг дід, сусідка Марія за ним доглядала, годувала і допомагала як могла. Останній лист Петровича вона писала під диктовку …
«Дорога моя Вірочка, онучка моя мила. Не дочекаюся, мабуть, тебе до зимових канікул, а поговорити хотілося б. Донечка, не сердься вже на старого, що не сказав раніше тобі. Не час був, а зараз ось настав. Тебе з дитбудинку взяв, не рідний я тобі.
Матінки твоєї в 1942 ще не стало, батька на фронті вбили, шкода тебе було, я вимолив тебе, на коліна встав і забрав. Не мав від тебе приховувати, Вірочка це, але коли маленькою була, не наважився розповісти, тепер ти доросла, повинна зрозуміти мене. На цьому прощаюся. Дідусь твій, Петрович ».
Ховали Петровича всім селом, а через три дні внучка приїхала. Не встигла. Віра кинулася до діда на могилку і мовчки сиділа, а потім полилася, немов струмок пісня. Та, що любив дідусь найбільше.
– Співає, – тихо сказала Марія, – Петрович просив наостанок, нехай послухає …
Історія про те, як дід виховав нерідну онуку торкнулася багатьох читачів до глибини душі, напишіть в коментарях про свої переживання.
