«До ладу зробили сини, славні таки вони у Мокрини й Тимоша!», – схвально перемовлялися сельчани, буваючи після Великодня у місцях вічного спочинку, і знову, як і при житті, відвідуючи бабу з дідом. Тільки вже тепер несли їм хто яблука, а хто – пригорщу недорогих карамельок, якими так любили посмакувати колись старенькі
До подвір’я Орищенків у селі завжди охоче навідувалися і старі, і малі: перші – пораду отримати від ровесників по дівуванню-парубкуванню, останні – поласувати яблуками й дивом на все село – шовковицею. Любили бабу Мокрину за розважливий терплячий характер і добре серце. Діда Тимоша поважали за всеуміючі руки.
Здається, не було такого, чого б не вмів зробити цей невеличкий, мов із казки списаний, сивовусий дідусь. Головною рисою пари було те, що ніхто жодного разу не чув від них бодай слова скарги на здоров’я. А ще ж пам’ятали односельці, як замолоду обходила з ланкою усі колгоспні поля Мокрина, як не було кращого тракториста од Тимоша…
– Та хіба ми одні такі в селі? – усміхнеться доброю усмішкою баба Мокрина на чиєсь «хворієте, либонь, замолоду здоров’я втративши»…
Мали старенькі дві втіхи – далеку і близьку. Втіха далека – двоє синів, котрі після школи та армії не повернулися в село. Сашко осів біля дружини в Житомирі, а Степан побудував власний дім на околиці райцентру.
Тішилися синами батьки, бо славними вдалися: роботящими, непитущими. Коли з’явилися перші мобільні телефони, одразу «озброїли» сучасною технікою батьків. Тож відтоді щовечора всідалися вони поряд, баба Мокрина розв’язувала хустку, аби краще чути було, – і починався півгодинний сеанс зв’язку з дітьми. Дід Тиміш – від гулу-брязкоту тракторного – був глухуватий, тож увесь приємний час спілкування лягав на дружину. А вона тим і рада: порозпитує не лише про здоров’я дітей та онуків, а й навіть поцікавиться, що сьогодні на вечерю у них…
«Близькою» втіхою старенького подружжя була ще одна сім’я – пташина. Крилата родина мешкала зовсім поруч, угорі – на даху їхньої добротної дерев’яної хати, вибудованої ще в «колгоспну» епоху. Коли над обійстям з’явилася молода лелеча пара з галуззям у дзьобах, сусіди радили прогнати птахів: мовляв, засидять дах, протече послід аж на горище.
– Нічого, хай будуються, усім місця вистачить! – виніс мудрий вердикт дід Тиміш і того ж дня прилаштував на даху колесо зі старого воза: однак уже коней не мають у господарстві, то хай хоч комусь знадобиться!
Відтоді щодня лелечий клекіт було чути на весь сільський куток, а дід з бабусею годинами могли спостерігати за бузьковим сімейством. А коли восени птахи залишали гніздо, Мокрина з Тимошем вели щоденний відлік до їхнього повернення: за власними спостереженнями стареньких, до Олекси-теплого лелеки вже знову з’являються вдома.
Мабуть, зв’язок пташинного і людського сімейств був дуже міцним, бо коли не стало Мокрини й Тимоша – відійшли старенькі в засвіти одного теплого вересня, з десятиденною різницею – лелеки не повернулися до їхнього обійстя. Лише один раз, якраз на Благовіщення, сіла пара цих крилатих красенів на даху біля свого гнізда, заклекотіли прощально обоє у два дзьоби, потім знялися, зробили високо в небі коло над подвір’ям, садом, хатою та й полетіли ген на інший край села.
На хату невдовзі знайшлися покупці – немолода пара колишніх заводчан, які на схилі віку не захотіли сидіти в асфальтовому світі міста. Сашко й Степан знайшли мудре рішення: заправили за батьківський дім розумну, не захмарну, ціну, а на гроші від продажу поставили на батьківських могилах пам’ятники.
«До ладу зробили сини, славні таки вони у Мокрини й Тимоша!», – схвально перемовлялися сельчани, буваючи після Великодня у місцях вічного спочинку, і знову, як і при житті, відвідуючи бабу з дідом. Тільки вже тепер несли їм хто яблука, а хто – пригорщу недорогих карамельок, якими так любили посмакувати колись старенькі… І так ось уже років зо п’ять…
Приїздять і Сашко зі Степаном: коли із сім’ями, а коли й самі. Посидять на лавці біля дорогих, провідають живих ще нині односельців, сусідів, друзів дитинства. А от до хати, що такою рідною була стільки років, нема вже їм ходу. Зирять тепер на знайому з дитинства кожну гілку старезної шовковиці, милуються цвітом колись свого саду, вдивляються у вікна-очі хати. Ніби прощення просять у рідного двору – бо ж не могли залишити батьківську хату собі, маючи власні домівки, не можуть вберегти її з відстані від злодійської руки. Тож і продали, аби люди берегли її, живучи тут…
Ту німу розмову з хатою бачить не один, проте ніхто й словом осуду не обмовиться. Бо добре ж знають: у селі хата-пустка недовго встоїть цілою, загидять її п’янички, розтягнуть за пляшку… Тож це на краще, коли поселяються у ній люди: берегтимуть дух живий у господі, а отже – і пам’ять про її колишніх господарів.
…Учора сини Мокрини й Тимоша знову навідувались: було б їхній матері цього дня вісімдесят вісім… Потому заїхали до сусідів – почастували їх цукерками, бананів з виноградом привезли. І знову неквапом з годину прогулювались вулицею свого дитинства. А тоді надовго зупинилися біля нових воріт колишнього свого двору.
Неподалік сиділа на лавці подруга Мокрининої юності баба Галина. Придивившись крізь окуляри до чоловіків, упізнала Сашка й Степана і сплакнула тихенько:
– Кружляють, мов лелеки, над покинутим гніздом!
Автор – Леся ГУДЗЬ, за матеріалами видання “Наш День”
