До п’ятнадцяти років я жила поруч з бабусею, ми жили – я, тато і мама, тому добре знаю, як вона ставилася до тата. Вона його не називала інакше, як «приймаку». Він для неї не був Богданом, а лише «чуєш» і «приймаку». Тато мав такий характер спокійний і він ніяк свого ставлення до тещі не показував, але було видно, що йому таке відношення не подобається.
Тому він почав їздити на заробітки і поки ми жили у бабусі, то паралельно зводили власну хату.
Але бабця й тут мала з чого жартувати, бо завжди вказувала, що фундамент не добре залили, що хата затікає, бо дах не добре поклали.
– Ото будуєш, приймаку, аби на голову моїй Галі впало? Ніколи з тебе толку не буде.
Тато мовчав і я пригадую, як все йшов на вулицю пройтися. Мама за ним бігла аби він не пішов в генделик, бо вона добре розуміла, як бабусині слова діють. І отак вони приходили пізно ввечері, а бабуся вже до мами бралася:
– Корова недоєна, а ти за ним бігаєш? Ти якийсь стид маєш? Та його за гроші ніхто не хоче!
І отак ми жили в постійних нервах, коли тато приїжджав. Тому тато старався на довго не бути вдома, а так, що привіз гроші і поїхав.
– Що з того приймака?, – розказувала всім бабуся, – моя Галя мусить хату сама будувати! То десь таке хто бачив? А він перекрив хату і вже затікає, то отакий газда!
Але вже якось ми перейшли в свою хату і тато сказав, щоб бабуся до нас не приходила.
– Отака мені віддяка від приймака! П’ятнадцять років жив у мене, на моєму хлібу, а тепер я не маю права до доньки прийти!
Тобто, бабуся була завжди отака. Її старшій доньці пощастило вийти заміж в місто, тому вона туди не пхалася, а от до нас приходила кожного дня, але мама вже якось її переконала, щоб вона бодай йшла до того часу, як тато вернеться з роботи.
І ось якось треба було бабусі перекрити дах, тому мама впросила тата піти і помогти. Додому він прийшов весь червоний і добре, що мама здогадалася викликати швидку!
Звичайно, що бабуся й тут знайшла привід для того аби наголосити, який то у неї зять, що мусить її донька його заходити, а краще треба віддати його матері, а самій жити далі.
Але мама тата не залишила і потроху він вже міг пересуватися по дому. У нього не слухається рука і він трохи розтягує слова, але як порівняти з тим, що було, то вже він здоровий чоловік.
Тато вже не працює і вони живуть на мамину зарплату, я теж допомагаю, бо розумію, що мамі важко.
Так, у мене теж своя родина і слава Богу, моя мама слова кривого моєму чоловікові не каже.
Так от, тут сталася друга оказія – мою бабусю теж розбило через високі тиски і треба за нею доглядати. Тітка Світлана каже мамі аби вона брала бабусю до себе, бо вона не може її доглядати.
– У мене однокімнатна квартира, куди я її візьму, тим більше, що ми з чоловіком там живемо. Куди маму? А у тебе хата велика і, тим більше, ти чоловіка виходила і вже маєш досвід!
Але я не хочу аби тато жив з цією жінкою під одним дахом, адже вона за все життя не поставилася до нього добре, а тепер він її має в своїй хаті терпіти?
Мама моя м’якотіла, тому вже на боці тітки Світлани і хоче вже тата переконувати аби він бабусю прийняв, бо вона лежача. Але ж вона язик має вільний і далі мете ним, розумієте? рот їй не закривається говорити, що її отак Бог повернув, що мусить в такого приймака віку доживати. Як мені переконати маму залишити бабусю в своїй хаті?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
