– Добре, я не буду співати,- відповів тато мамі,- а ти коли-небудь будеш думати: як шкода, що він більше не співає, як добре б було, щоб він заспівав.- Лише після смepті мами, я збагнула татові слова

Мій тато, ще коли йому було тільки сімнадцять років, на невеличкому ярмарку побачив дівчинку. Чотирнадцятирічну дівчинку в синій сукні з синім бантом. І закохався. Чекав, коли їй виповниться вісімнадцять і запропонував їй одружитися. Він її любив…

Вони були досить бідні фермери, мама доїла корів, робила всю роботу, але вони жили і раділи кожному пережитому дню, до самого кінця. І це було щиро, так зворушливо і чудово! Джерело

Я бачила, як хороші люди в хороших сім’ях лaються, кому піти поставити чайник. У нас лaйка йшла тільки в протилежному значенні – кожен хотів піти поставити чайник. Кожен хотів взяти на себе. Коли твій супутник хоче взяти на себе більше, то тобі хочеться взяти ще більше…

Тут цікавий механізм, я його простежила. Чим менше хоче взяти на себе твій супутник, тим менше тобі хочеться взяти. І навпаки. Тут зворотний зв’язок. І батьки рвали один у одного з рук домашні справи, неприємні доручення, важкі завдання – все це кожен хотів зробити за іншого…

Ще я пам’ятаю, як тато вранці, коли голився, співав, і мама йому говорила: “Перестань співати – не можна зосередитися!”

А мама працювала тоді в якихось дошкільних установах і писала вранці звіти. А тато їй відповідав – дивно, чому такі речі запам’ятовуються, – він говорив:

“Я не буду співати, а ти коли-небудь будеш думати: як шкода, що він більше не співає, як добре б, щоб він заспівав”.

Ось це я пам’ятаю, ось цю фразу я пам’ятаю: “Як добре б, якби він заспівав”.

Щасливим і веселим виявився їхній шлюб – єдність душ і прагнень, і ось такого шлюбу я не зустрічала ні в кого – щоб він був не тільки глибокий і серйозний, але радісний і веселий в кожну дану хвилину… І кожен ранок починався з молитви батька – він благословляв Бога за те, що йому послав цю чудо-дружину, це чудо-кохання, це чудо-почуття. І ось ми в тіні цієї великої любові, обожнення, виросли…

Потім я запитала:

– А мама?

– Мама помeрла десять років тому.

Я кажу:

– Господи, а батько?

– Батько живий.

– Він, напевно, жaхливо пережив смepть матері?

– Що ти! Він благословляє кожен день Бога, що бiль розлуки випала йому, а не їй …

Автор © Ліліана Лунгіна