Дoля у тебе тaка Оксано, вибач. Розумієш, вона без мене пpопаде. Та вони знову зустрілись, через 15 років…

Оксана йшла вулицею міста, на дворі світило сонечко, уже прийшла справжня весна. Та чомусь радості в душі не було, бо для Оксани це була 41 весна.

Оксана крокувала на зустріч з університетською подругою, з якою давно не бачилась. Після закінчення університету Світлана вдало вийшла заміж, троє дітей, успішний чоловік і щаслива сім’я.

Оксана ж поїхала з міста давно до столиці, теж збудувала непогану кар’єру, та особисте щастя чомусь не приходило.

В кав’ярню вона прийшла швидше і очам не повірила – за сусіднім столиком з товаришем сидів він, Андрій, той кого всі навколо звинувачують, що він «полaмав» життя Оксані.

З Андрієм Оксана познайомилася ще будучи студенткою. Андрій був внуком бабусі Насті, сусідки Оксани, старшим від Оксани майже на 8 років.

То було таке кохання, яке приходить раз у житті. Для Оксани, бо Андрій хоч і клявся у вічному коханні, і старостів уже мав присилати, та зрадив.

В суботу мало ж бути сватання, а в понеділок покликав Андрій Оксану на розмову, і довго не пояснюючи, оголосив:
-Від мене чекає дитину інша дівчина, ще зовсім юна. Пробач, Оксано, то певно доля у тебе така. Ти даш собі раду в житті, я впевнений, а вона без мене пропаде.

Оксана вперше зрозуміла як це, коли земля йде з-під ніг. Як сказати друзям, а головне, батькам. Він же щойно її кинув.

Пройшло 15 років. Оксана так і не вийшла заміж, поїхала підкорювати столицю. Про минуле воліла не думати, просто жила.

-Оксано, заміж виходь, – благала мама. –Я внуків хочу. Не зводь себе, залиши минуле в минулому.

Вона б і рада залишити, і майже залишила, та доля чомусь не підкидала їй вдалого варіанту.

І ось вона в рідному місті зустріла його, Андрія, через 15 років.

-Як життя, Оксано? Ти зовсім не змінилася, швидше навпаки, ще красивішою стала. А у мене вже майже дорослий син, я ним дуже пишаюся.

Оксана мовчки слухала, від несподіваної зустрічі їй ніби мову втнуло. Не могла нічого сказати окрім:

-У мене теж все добре, я тут з подругою маю зустрітися, ти ж її пам’ятаєш, Світлана?

-Звісно, що так.

Вони мило посміхнулися один одному, та на душі Оксани завертілася така буря емоцій непрожитого життя, що словами не передати.

Андрій з товаришем вийшли з кафе, а Оксана залишилася чекати на Світлану. Та, спізнившись трохи, вибачилася, мовляв, троє дітей, сама розумієш. Весь вечір вони проговорили про життя, про те, як воно могло б скластися і чому так сталося.

А зранку до Оксани зателефонував невідомий номер, представився:

-Я – Андрій, бізнес-партнер вашого товариша Андрія, ми вчора бачились в кафе. -Вибачте, Оксано, та наша вчорашня зустріч не дає мені спокою. Я теж довго шукав, але нічого не знайшов. Андрій розповів мені дещо про вас. Знаєте, я гадаю, що він багато втpатив, відпустивши таку жінку.

Тому я сьогодні запрошую вас в те саме кафе. Думаю, Оксано, що це – доля.

Олеся Біла