“Думаєш, твої впертість і гордість комусь потрібні? І, взагалі, ти була великою помилкою мого життя”: А кохання її знайшло, з самої Америки прилетіло

Олена востаннє обвела поглядом помешкання, в якому жила з уже колишнім чоловіком. Знала, що шкодуватиме за кількома втраченими роками і за краєвидом за вікном.

Коли благовірний ішов на роботу, Олена готувала міцну каву, і, стоячи біля вікна, смакувала гіркий напій. osoblyva.com

Безмежне поле, високе небо, далекий горизонт і тиша у квартирі. Це заспокоювало. А увечері знову починалися безпідставні докори, порівнювання з іншими, на переконання екс-благовірного, достойними, жінками.

Перед тим, як назавжди зачинити за собою двері квартири колишнього чоловіка, Олена підійшла до вікна. Подумки попрощатися з полем і небом.

– Ти щось забула? – почула за спиною. – Хоча б сльозу видушила. Нормальні жінки так не йдуть.

Жінки не йдуть від нормальних чоловіків, хотіла сказати. Передумала.

– Такі, як ти, приречені бути самі. Думаєш, твої впертість і гордість комусь потрібні? І, взагалі, ти була великою помилкою мого життя, – продовжував колишній.

Олена поклала на стіл ключі. Такої порожнечі в душі давно не було.

– То ти справді не забереш кухонних меблів?

– Не заберу, – мовила й переступила поріг уже чужого помешкання.

На вечірку йти не хотілося. Олена знала, що Катя ображатиметься, десяток разів зателефонує. Катя – чудова подруга. Вечірку затіяла, щоб витягнути Олену «на люди». І справді, сердито задзеленчав телефон.

– Ти де? – шаленіла Катя. – У мене гості голодні. Я їм локшину на вуха вішаю, мовляв, краща подруга на роботі затримується. Треба зачекати. Словом, так: якщо не прийдеш – забудь назавжди про моє існування!

Катиних гостей Олена знала. Крім одного.

– Хто це? – запитала.

– А, товариш з-за кордону. Зі Штатів. Його привели Кузьменки. Він їхній родич. Не був у краї сто років. Нарешті вибрався. Могли б попередити, що не самі прийдуть.

– Не страждай. Уже тарілок на столі ніде ставити. У них там усе скромніше.

– Це в них. А в нас – по-іншому.

Олені випало сидіти поруч із закордонним гостем. Упереміж українсько-англійською підтримували світську бесіду. В американця власний невеличкий бізнес, гарна родина. Наступного разу хотів би привезти до краю дружину.

– Ваш чоловік на роботі? – поцікавився новий знайомий.

– У мене його немає! – відповіла.

На цьому у розмові про особисте поставили крапку. Перейшли до політики.

За роботою і клопотами Олена забула про вечірку та гостя зі Штатів. Аж поки до квартири не влетіла Катя.

– Пам’ятаєш родича Кузьменків? Так ось, Кузьменчиха у мене попросила твою адресу.

– Хіба вона не знає?

– Та не домашнюю – електронну. Тобто, адресу попросив її родич зі Штатів. Він хоче тебе з кимось познайомити. Чекай листа.

– Катю, я не читаю листи від незнайомих адресатів. Ще вірус хтось пришле.

– Гіршого віруса за твого колишнього немає і бути не може. А все решта – дурниці.

Послання з-за океану прийшло суботнього ранку. Через енну кількість вибачень далекий і невідомий Тім просив прочитати його листа і, по можливості, дати відповідь. Запевняв, що йому дуже сподобалися фотографії з уікенду і розповіді друга про Україну. Оповів про себе і свою родину до сьомого коліна. Й поставив купу різноманітних запитань. А кажуть, що американці позбавлені емоцій!

– Мусиш відписати! – категорично заявила подруга. – І жодних «не буду» та «не хочу».

Катя з упертістю настирливого ревізора контролювала процес листування.

Олена отримувала листи щоранку. Тім виявився романтиком. Цікаво про все розповідав. Олена смакувала його послання разом із ранковою кавою. І, коли не побачила, чергового листа – засмутилася. Лист прийшов увечері. А Олена тоном ображеної дитини написала: «Тім, моя ранкова кава не мала гарного смаку, бо запізнився твій лист.»

Тім вибачився і пообіцяв: листи до ранкової кави надходитимуть вчасно.

Олені це листування нагадувало гру. Вона розповідала незнайомому чоловікові про себе, друзів, роботу. А Тім влаштовував їй заочні мандри у найцікавіші місця своєї країни. Вона вже звикла, що кожного ранку прочитає традиційне: як твої справи? Як настрій? І побажання гарного дня. А ще Тім висилав музичні файли – записував свою гру на фортепіано. Бетховен, Бах. Від цього Оленина ранкова кава набирала особливого смаку. Олену це бентежило. Вона пам’ятала слова екс-благовірного: «Такі, як ти, приречені бути самі».

– Катю, нічого з цього листування не вийде, – сказала подрузі. – Хоча, я вдячна Кузьменкам, їхньому американському родичу, Тіму і тобі. На душі світліше стало. Це справді гарна гра. Схожа на казку. Але пора повертатися до реальності. Ці ранкові послання. Розумієш, я почала звикати до них. А коли вони перестануть приходити, буде боляче.

– Олено, не драматизуй ситуацію, – як завжди, пішла у наступ Катя. – Твоєму колишньому треба натовкти писок. Це все через нього. Інша жінка мала б за щастя отримувати такі листи, а не чути щоранку: «Гей, моїх шкарпеток не бачила?!».

Невдовзі дався чути колишній.

– Оленочко, до тебе якась Надя телефонувала. З Італії.

– І що ти їй сказав? Треба було дати мій новий номер домашнього телефону або мобільного. Це – моя шкільна подруга.

– Я не зобов’язаний давати твій номер телефону. Сказав: тут така не живе.

Через півгодини телефон обізвався знову.

– Чого йому ще потрібно?! – спередсердя вигукнула Олена.

– Привіт! Як справи? Як настрій? – запитував Тім.

Половину сказаного не зрозуміла. Чужа мова, хвилювання. Тім поцікавився, які квіти вона любить. Це ж треба було придумати – жовті троянди. А ще запитував дозволу приїхати в гості та в якому готелі краще зупинитися.

– Тебе зустріти? – запитала.

– Ні, я сам хочу тебе знайти, – відповів.

– Коли?

– Це – сюрприз. Ти мені пробачиш?

– Я люблю гарні сюрпризи. І твої листи до кави.

– А я люблю твоє ім’я і твою далеку країну.

Олена поділилася новиною з подругою.

– Катю, уявляєш, Тім хоче приїхати. Я хвилююся… За себе. І за нього. Як він сам добереться?

– Він твою адресу знає? Знає! А як добратися з аеропорту – це його клопіт. Не в джунглях живемо. Наших жінок в італіях, іспаніях, португаліях також ніхто не зустрічав. І що, не дали собі ради?!

У суботу надвечір у двері Олениної квартири постукали. Мабуть, сусідка Наталя з домашнім завданням. Батьки не пускають на вулицю, поки не зробить уроків.

– Заходь, Наталочко!

Стукіт повторився. Олена відчинила двері. Спершу переступив поріг… великий букет жовтих троянд. А за ним.

– Привіт, Олено! Як справи? Я – Тім. Я прилетів. Я тебе знайшов.

Автор – Ольга ЧОРНА