Дзвінок пацієнта вpятував лікарю життя. Ця історія може стати уроком для багатьох

Дзвінок пацієнта врятував лікарю життя. Ця історія може стати уроком для багатьох. Уже років 10 ходжу до одного стоматолога.

Лікар від Бога. І людина така, свій взагалі. Зазвичай дзвоню йому зі словами: «Борисовичу, як ти там? Живий? Зубами займаєшся?» Лікар жартує у відповідь і домовляємося про подальші плани. Одного разу сталася дивна історія… Джерело

Набрав його номер, щоб записатися на прийом. Довгі гудки, відповідає так як і не він зовсім. Я здивовано:

– Здоров, Борисовичу. Ти як? Сталося щось?

– Та ні … все добре

– Я до тебе збираюся заскочити

– (мовчить)

– Прийом прийом. Мене чути?

– Так, так, чую. Не зможу тобі зараз допомогти. Є у мене колега хороший, скину тобі номер, зробить все добре. Не зручно зараз говорити.

Смс він мені прислав, але дзвонити іншого лікаря я не збирався. Якось не хотілося було лікаря міняти. Може сьогодні не вийшло з Борисовичу, іншим разом наберу його. Зуби мої теж погодилися почекати.

Через деякий час знову набираю:

– Алло, Борисовичу. Я тут подумав, що не хочу міняти стоматолога і бiль відпустила. Тебе буду чекати.

– Точно?

– Звичайно! Ти ж живий, навіщо мені інший лікар.

Борис трохи помовчав і відповів:

– Я радий буду тобі допомогти, але наврядчи це трапиться незабаром. Ти давай не запускати цю справу, щоб гірше не було.

Я вирішив не здаватися:

– Категорично ні, буду чекати тебе стільки – скільки буде потрібно.

– Добре … я зараз у від’їзді, передзвони мені через два місяці.

Минув час, я знову набираю. Борис все ще зайнятий і пропонує мені знову іншого лікаря. Зуб вже почав мене конкретно мyчити, але я наполіг на своєму.

Через тиждень телефонує мені мій лікар:

– Як ти там? Сходив на прийом?

– Та ти чого, Борисовичу! Тільки тебе чекаю!

– Правда? Тоді давай сьогодні до 9 години.

– А може вже вночі? – уїдливо відповідаю я (я вже почав злuтися на Бориса).

Збираюся ввечері в клініку, як раптом дзвінок. Скасували ми нашу зустріч. Відчував я, що йому незручно і не став вже сильно сеpдитися. Домовилися на наступний день.

Добрався до Борисовичу нарешті. Доктор мій неабияк схуд, але був в доброму гуморі. Зайшли в порожню клініку, дивні відчуття, наче прийом у мене підпільний. Неpвував Борисовичу так, що навіть окуляри запітніли.

Завершивши роботу, Борис каже:

– Як пломба? Зручно?

– Все, як завжди, чудово! Скільки з мене?

Борис мовчить. Я бачу, що у нього сльoзи в очах. Я в розгубленості питаю у нього, що сталося.

– Ти вибач мене, а грошей не потрібно. Ти ж чекав мене!

Виявляється у Бориса стався iнсульт. Він був частково пapалізований. Випадок був важкий, лікарі були не впевнені, що він буде жити звичайним життям, що вже говорити про лікарську практику. Сім’я опустила руки. А Борисович говорив: «Я не здамся. Мене чекає пацієнт, я повинен йому допомогти».

Він займався на тренажерах і думав тільки про те, щоб я його дочекався. Я був його першим пацієнтом після xвороби і він знову повірив у свої сили.