Галина цілий вечір працювала біля комп’ютера. У перерві годувала чоловіка борщем та млинцями, які приготувала ще вранці. Так, за роботою і не помітила, що чоловік давно забігає до сусідки. Не знала Галина, що робити далі, адже це – село, і знайти чоловіка в її віці буде вже не просто. Але як пробачити і все забути
Галина цілий вечір працювала біля комп’ютера. У перерві годувала чоловіка борщем та млинцями, які приготувала ще вранці. Так, за роботою і не помітила, що чоловік давно забігає до сусідки. Не знала Галина, що робити далі, адже це – село, і знайти чоловіка в її віці буде вже не просто. Але як пробачити і все забути
Із сусідкою у Галини стосунки були не те, щоб приятельські, але по-сусідськи, добрі. Завжди обмінювалися жінки і інформацією, і продуктами, якщо у когось щось краще вродило.
– Галинко, ти б якось забігла до мене по груші. Уродило їх цьогоріч стільки, що вже й не знаю, куди дівати. А ти ж любиш грушки, – щебетала Марія, запитливо заглядаю чи в очі подрузі. За матеріалами.
– Груші? Люблю, – сказала жінка. І чомусь додала: – Іван, коли залицявся, цілими відрами їх приносив… Та й тепер носить.
– І тепер? – здивувалася гостя.
– Ага. Он бачиш? – показала на миску, в якій – чимало грушок. – Певно, дорогою з роботи десь грушку уздрів.
– Може, й уздрів, – мовила Марія, а потім поцікавилася: – То коли зайдеш?
– Завтра, в обід.
– Тоді я тобі їх вранці назбираю. Біля літньої кухні поставлю. Добре? – знову допитливо заглянула у вічі, ніби хотіла проникнути в саму душу.
– Добре. Дякую тобі, – відмахнулася від того погляду Галя. – Вибач, що на чай не запрошую. Мені потрібно сьогодні ще статтю на другу сторінку написати.
– Бачу, нелегкий журналістський хліб.
– Нелегкий, – зітхнула господиня.
– Тоді я побігла, – Марія попрямувала до дверей.
– Зачекай, я Маринці гостинця передам, – мовила, дістаючи з цукерниці пригорщу «Бабусиних казок». – Це ж її улюблені?
– Так. Маринка їх найбільше любить, – подякувала гостя і зникла за дверима.
А Галина сіла за комп’ютер. Ще цілий вечір мудрувала над статтею. У перерві годувала чоловіка борщем та млинцями, які приготувала ще вранці.
Наступного дня на роботі заклопоталася. Коректорка Марійка захворіла, тож довелося і за неї сторінки вичитувати. Працювала без обіду. Вже коли поверталася додому, пригадала, що обіцяла в обід забрати в Галини грушки. «Нічого, забіжу зараз», – вирішила.
Відро з грушками, як і домовлялися, стояло біля літньої кухні. Жінка пересипала фрукти в пакет. Уже прямувала до хвіртки, коли побачила, що вхідні двері в будинку відчинені. «Зайду на хвилину. Подякую», – подумала. Переступила поріг, хотіла пройти в кухню, де зазвичай у цей час була господиня, та помітила, що двері спальні відчинені, звідти долинають голоси.
Галина попрямувала туди, та на порозі завмерла від побаченого. Пакет випав із рук, і на підлогу викотилися зеленоокі груші. Ті самі, якими її щодня частував коханий.
– Що? Що ти тут робиш? – запитала чи то свого чоловіка.
– Галюсю, ти тільки не подумай нічого такого. Я по грушки забіг. Тільки по грушки. І тільки…
– І тільки, – повторила дружина, і вийшла зі спальні. Мимохіть наступила на одну з грушок, розчавивши її навпіл, як і своє подружнє життя.
Невже це можливо – отак прямо у неї під носом зраджувати. Не знала Галина, що робити далі, адже це – село, і знайти чоловіка в її віці буде вже не просто. Але як пробачити і все забути… У всьому винні груші…
Людмила ПРОЦЮК-ЩЕРБАТЮК.
