ХЛОПЧИК БУВ ТРОХИ БІЛЬШЕ ДОЧКИ ЛЕСІ. МАЛЮК ВЕСЬ ЧАС ПЛАКАВ, А ПОТІМ, ВІДЧУВШИ ТЕПЛО ЧУЖОЇ ЖІНКИ, ЗАТИХ І СТАВ ЇСТИ. ЛЕСЯ ДИВИЛАСЯ НА ДИТИНУ І ЗАЛИВАЛАСЯ СЛЬОЗАМИ. “ЯК МОЖНА КИНУТИ ЙОГО? ЩО ВІДБУВАЛОСЯ В ГОЛОВІ У ВІРИ В ТОЙ МОМЕНТ?”- ДУМАЛА ВОНА

– Костику! Почалося! – злякано покликала Леся.

Від несподіванки, чоловік випустив лопату з рук. Костю кинуло в холодний піт, зрадницьки затремтіли руки.

– Золотко моє, не плач! Я вже завожу автівку, через двадцять хвилин будемо в пологовому будинку. Ти тільки не поспішай, потерпи трохи, – заїкаючись вимовив Костя.

Через пів години, молодий чоловік вимірював кроками коридор приймального відділення. Він дуже хвилювався, рвався допомогти дружині, підтримати, але чоловіка вигнали з відділення.

– Так, не мерехтіти перед очима! – сказала чергова, що сидить за столом.

– Прошу вас, дізнайтеся як Леся!

– Первістка чекаєш? – засміялася бабуся.

– Так! Дуже хвилююся за дружину…

– Нічого хвилюватися. Пологовий будинок у нас найкращий в області, фахівці відмінні. І взагалі, ти що, думаєш, вона народить через десять хвилин? – засміялася жінка.

– А коли? – не зрозумів Костя.

– Може завтра, післязавтра. Подивимося. Їдь додому спокійно, а завтра приїдеш або подзвониш. Леся твоя на другому поверсі, в п’ятій палаті. Вікна відразу над входом, – підказала чергова.

– Зрозумів! Дякуємо! – крикнув чоловік, вибігши з приміщення.

Як він і очікував, дружина стояла у вікні. Побачивши Костю, жінка посміхнулася, помахавши рукою.

– Леся, вже не болить? – зрадів Костя.

– Ні. Все припинилося. Їдь додому, я посплю трохи.

– Так може разом поїдемо? Якщо що, я тебе назад привезу, – запропонував чоловік.

– Який же ти смішний, Костя. Їдь, я тут залишуся.

Леся закрила віконце і прилягла на ліжко. Насправді, жінка дуже боялася, але не подавала виду перед чоловіком. Знала, що не виїде в такому випадку. Ночуватиме перед вікнами.

– Чоловік? – посміхнулася сусідка по палаті, красива брюнетка років тридцяти.

– Так. Ми з Костею зі школи разом. Одружилися рік тому. – Чоловік дуже сина хоче, а я донечку, – посміхнулася Леся. – А ти? Кого хочеш?

– Нікого! – буркнула Віра. – Я жити хочу, а не пелюшки прати!

– Не говори так! Твій малюк вже все відчуває і розуміє. Ти полюбиш своє дитинча, ось побачиш! – посміхнулася Леся.

– Не потрібен він мені. У мене інші плани на життя. Дуже шкода, що я пізно зрозуміла, що чекаю дитину, – крикнула зі злістю Віра.

Раптово, жінка схопилася за живіт. Перелякана Леся, побігла по лікаря. Через пару годин, потуги почалися і у Лесі. Вранці, Леся народила дівчинку.

– З дочкою все добре, та й ти скоро відновишся, – сказав лікар. – Але, на жаль, більше не можеш стати матір’ю. Під час пологів, виникли деякі ускладнення.

– Як так? – засмутилася Леся. – Чоловік про сина мріє… Та й взагалі, Костя будує великий будинок. Ми завжди мріяли про купу дітлахів в родині.

– Так іноді буває. Радуйся, що хоч одного маєш. Деяким і цього не дано, – філософськи розсудив Олександр Якович.

Леся з Вірою, знову опинилися в одній палаті. Віра не піднімалася з ліжка, не хотіла ні з ким спілкуватися. Жінка переживала важку депресію.

– Вірочко, хто у тебе народився? У мене донька! – поділилася радістю Леся.

– Залиш мене! Не хочу навіть згадувати про це! – крикнула Віра, відвернувшись до вікна.

Жінка відмовлялася брати в руки дитину. На наступний день, Віра, стала збирати речі з самого ранку.

– Вірочко, схаменися! У тебе такий славний синочок! – намагалася напоумити Леся.

– Бачити не можу його! – засичала жінка, і пішла писати відмову від малюка.

Незабаром, Лесі принесли дочку на годування. Жінка приклала малятко до себе, і посміхнулася від щастя і розчулення:

– Доню, красуня моя, – шепотіла тихо.

– Славна дівчинка! І їсть добре, молодець! – похвалила акушерка.

– Скажіть, а той хлопчик, якого Віра залишила… Хто його годує? – поцікавилася жінка.

– Ніхто. Суміш даємо, – насупилася акушерка.

– Можна, я буду годувати його? У мене молока достатньо. Так шкода дитину…

– Спробуй, якщо молока буде вистачати, то чому б і ні, – погодилася жінка. – Зараз принесу його.

Хлопчик був трохи більше дочки Лесі. Малюк весь час плакав, а потім, відчувши тепло чужої жінки, затих і став їсти. Леся дивилася на дитину і заливалася сльозами. “Як можна кинути його? Що відбувалося в голові у Віри в той момент?”- думала вона.

– Лесю! – жінка почула голос чоловіка, і мимоволі посміхнулася.

Леся тільки погодувала малюків, і тримала їх на руках. Разом з ними, вона підійшла до віконця.

– Ура! Двійнята! Я найщасливіший батько! – застрибав від радості Костя.

Леся хотіла пояснити чоловікові, що у нього тільки дочка, але руки були зайняті, вона не могла відкрити віконце. Віддавши дітей медсестрі, Леся вирушила до завідуючого.

– Олександр Якович, я до вас по делікатному питанню, – почала обережно жінка.

– Що в тебе? У мене і так від всіх цих подій, голова обертом іде! Треба ж таке. Перший відказ за вісім років мого керівництва! – виливав душу лікар.

– Як ви вважаєте, Віра може схаменеться і забере сина?

– Ні, моя мила… Такі не змінюють своїх рішень. Вона діяла не в стані афекту. Це був холодний розрахунок.

– Можна, я заберу собі хлопчика? Ви ж самі говорили, що у мене більше не буде дітей… Прошу вас, допоможіть! І малюкові добре буде, і нам з чоловіком.

– Леся, як ти собі це уявляєш? – округлив очі лікар.

– Ви ж адже ще не встигли повідомити про відмовника? – запитала з надією жінка.

– Поки ні. Ось, папери готую…

– Що вам вартує написати, що я народила двійню? Подумайте, цим ви робите щасливіше нашу сім’ю і дитинку. Хочете, я на коліна стану?

– Іди в палату. Я подумаю, що можна зробити, – спантеличено промовив чоловік.

Через кілька днів, щасливий батько, забирав дружину з двійнятами.

– Люба! Таке щастя! Уявляєш, а мені спочатку сказали, що у нас тільки дівчинка. А тут така радість, син і дочка! – виголосив Костя.

– Наплутали як завжди… У них тут скільки тяганини, – посміхнулася Леся.

– Твоя правда! Сам діставав їх розпитуваннями через кожні п’ять хвилин, – засміявся Костя.

Сідаючи в автівку, Леся зустрілася поглядом з самотньо сидячою жінкою на лавці. Віра хоч і була в сонцезахисних окулярах, але Леся одразу впізнала її. Віра дивилася в упор на Лесю, і посміхалася. Леся здригнулася від цієї холодної, єхидної посмішки, яка нагадувала оскал дикого звіра.

– Люба, поїхали! Сідай в машину, – покликав Костя. – Кого ти там побачила?

– Нікого.

Леся зрозуміла, що Віра теж знає таємницю, яка була відома вузькому колу осіб.

– Костя, поїхали швидше! – злякано промовила жінка, притискаючи до себе дітей.