– Хоча б назвіть дівчинку, щоб не була безіменна. Дайте прізвище, – попросила лікарка, коли Ольга писала відмову.
– Хоча б назвіть дівчинку, щоб не була безіменна. Дайте прізвище, – попросила лікарка, коли Ольга писала відмову.
Ольга була тоді лише на другому курсі. Після його закінчення хотіла вчитися далі – мріяла стати лікарем. І раптом це кохання…
Воно захопило її, як весняна повінь. Ольга навіть не опиралася – плила за течією міцних чоловічих рук, жагучої пристрасті, чогось п’янкого і солодкого, невідомого їй досі, пише газета “Наш день“.
Чоловік, якого вона так безтямно любила, був набагато старшим від неї. Ольгу це не лякало, навпаки, потай гордилась, що її кохав вродливий, впевнений у собі, забезпечений чоловік. Засипав Ольгу дорогими подарунками. Не раз відчувала на собі заздрісні погляди одногрупниць, коли приходила у новому модному платті чи кофтині.
Інколи вона все-таки запитувала коханого: мовляв, що буде далі?
– Довірся мені, – заспокоював він її, і Ольга відчувала себе маленькою дівчинкою, якій не варто ні про що піклуватися.
Вона помилилася. Коли призналася Вікторові, що при надії, чекала радості, здивування, розуміння… А вийшло зовсім по-іншому. Він дивився на неї недовірливо, аж перелякано.
– Цього не може бути, – заперечував. – Я ж купував тобі пігулки.
Ольга чесно зізналася: вона забула про них.
Він обдав її крижаним поглядом.
– Тоді це твої проблеми. До речі, аби ти знала: у мене є дружина, син…Чому раніше про це не сказав? Але ж ми не збиралися одружуватися. Я тобі нічого не обіцяв. Просто кохав. І я не винен, що ти, сонечко, усе зрозуміла по-іншому. А тепер – мені пора.
Вона не вірила, що Віктор так просто зачинить за собою двері. Але за вікном шумів тільки вітер.
Проплакала усю ніч. Уранці спохопилася: вона ж не знає про Віктора нічого. Де він живе, де працює? Якось обмовився про свою фірму, та вона навіть уваги не звернула, пропустила мимо вух.
Познайомилися вони випадково, на вулиці. Падав дощ, а вона була без парасольки. І раптом десь з глибини вечірніх сутінків виринув Віктор. Прикрив її своєю широкою парасолею.
– Така гарна дівчина, а мокне. Ось моя машина, сідай, підвезу.
Ольга на мить завагалася. Він засміявся.
– Не бійся, я маленьких дівчаток не ображаю.
Віктор справді відвіз її до гуртожитку. Та вже наступного дня чекав біля училища.
– Заїхав подивитися, чи не застудилася моя дощова принцеса, – пожартував. Відтоді усе й почалося. Точніше, після того, як Ольга переселилась у квартиру, яку винайняв для неї Віктор.
І все-таки він повернувся. Привіз гроші.
– Ось. Тут вистачить, щоб обійшлося без клопотів. Але щось робити було уже надто пізно.
У село до батьків Ольга їхати боялася. Старалася, щоб і в училищі не дізналися. З нетерпінням чекала канікул. Єдина втіха – Віктор заплатив за квартиру наперед. Та й господиня трапилася добра: ні про що не розпитувала, не дорікала Ользі.
Немовля народилося передчасно. Семимісячне, кволе. Ользі було байдуже. Вона давно знала, що відмовиться від дитини.
– Хоча б назвіть дівчинку, щоб не була безіменна. Дайте прізвище, – попросила лікарка, коли Ольга писала відмову.
Вона вивела акуратним почерком: Вікторія. А прізвище дала дівоче своєї мами. Десь підсвідомо хотілося, аби дівчинка мала щось і від неї, хай тоненьку ниточку.
Намагалася про все забути, стерти з пам’яті і почати життя з чистого аркуша. Закінчила училище й одразу пішла на роботу. Влаштувалася медсестрою у дільничній лікарні невеликого міста. Її ровесниці уже давно повиходили заміж, а вона ніяк не наважувалася. На запитання та докори батьків віджартовувалася, мовляв, навіщо мені чоловік, де його доброго знайти? Ліпше удочерю собі дівчинку…
Батьки сердилися, а Ольга усе частіше думала про це. Про свою, загублену десь у дитячому будинку доньку. Вона розшукає і забере її. Удочерить. А тоді вийде заміж.
Котрогось дня вона справді зупинилася перед дверима дитячого будинку. Донька була тут. Ольга розпитувала у виховательки про дівчинку.
– Віка дуже розумна і талановита. Побачите, як вона малює. Тільки дівчинка нездужає, від народження. Віка не може ходити.
І знову в Ольги, як тоді, коли Віктор зрадив її, щось обірвалося всередині. Віддала цукерки для Віки виховательці. Поглянула на доньку здалеку, коли та гралася з іншими дітьми. І поспішила попрощатися.
Ще кілька разів Ольга їздила у дитячий будинок. Передавала доньці одяг, домашні ласощі. І тільки один-єдиний раз зустрілася віч-на-віч з Вікою. Була рання осінь. Ольга приїхала в інтернат, у який перевели доньку. Ішла стежиною, рясно вкритою обпалим листям. І раптом:
– Допоможіть, будь ласка…
Віка!..
– Я не можу переїхати через бордюр. А виховательки нема. Піднесіть трішки візок. Це – неважко.
В Ольги трусилися руки. Нахилилася над візком і відчула на щоці тепле дихання доньки.
– Ну ось, дякую, – Віка усміхалася Ользі. – Ой, а чого ви плачете?
Дитяча рука торкнула Ольжине обличчя.
– Не треба. Бачите, я не плачу…
Візок покотився далі, залишивши Ользі погляд карих оченят доньки. Це вже потім, удома, Ольга згадувала: обличчя Віки сміялося, а очі – сумні-сумні. А, може, це тільки здалося?
Більше в інтернат Ольга не їздила. Ніби боялася ще однієї зустрічі з донькою. То навіщо травмувати себе і дитину?
А потім у її житті з’явився Андрій. Тихий, ніби і нічим не примітний. У містечку усі хвалили Андрія: за те, що мав золоті руки і добру душу. А вроду? Один вродливий в Ольги уже був.
Вони одружилися. Незабаром Ольга народила доньку. У сім’ї панувало тихе спокійне щастя. І раптом цей безглуздий випадок: Іринку прямо біля дому переїхав нетверезий мотоцикліст.
Уже який день донька не приходить до тями, нікого не впізнає, не розмовляє. А Ользі, тільки ледь задрімає, з’являється один і той же сон: Іринка, а поруч інша дівчинка. Стоїть біля Іринки, усміхається, а очі – сумні. Ольга кличе то одну, то другу, а нікотра до неї не йде. І тоді вона дала обітницю – поїхати в інтернат і забрати додому Віку. Людські пересуди? Що їй до того? Андрій? Якщо кохає – зрозуміє. А ні – Ольга і без нього проживе, з доньками. Тільки ось хай Іринка одужає.
Донька справді поверталась до життя. Лікарі знову розводили руками, мовляв, тільки диво врятувало дівчинку. Ольга ж дякувала Всевишньому.
Котрогось дня вона зібралася і поїхала в інтернат. Ішла тією самою з пожухлою травою стежиною. А ось бордюр, біля якого вона зустрілася з донькою.
– Ви шукаєте Віку? Її уже немає, – літня вихователька дивилася на Ольгу байдуже і втомлено.
– Її перевели в інший інтернат?
– Ви не зрозуміли. Віки немає серед живих. Ви ж так довго не їхали. Навіть не телефонували. Не знали, що вона захворіла. До речі, Віка часто запитувала, коли приїде схожа на неї тьотя. Якщо хочете, ходімо, я покажу, де вона спочиває.
Десь високо, у небесах, плакав вітер. Маленький горбик землі і тиша.
– Я прийшла, я приїхала до тебе, доню. – шепотіла Ольга. – Прости, що пізно…
І знову, як колись, у той далекий день її зустрічі з Вікою, відчула на обличчі доторк дитячих долонь. А, може, то просто повіяв вітер, що ридав у небесах…
