І коли бабця твоя помре, тебе в дитячий будинок запроторять. Ось там і заживеш, — ніяк не вгамовувався товстун, дражнячи хлопчика все більше і більше

— Проходь, чого встав? Рота роззявив. У тебе немає такого і ніколи не буде! Роззява! Роззява! — почав дражнитися товстий хлопчисько, крутячи в руках нову машинку.

— А ти, а ти … ти товстий! Ось! — промовив Влад і презирливо примружив очі.

— Заздри мовчки, — хмикнув товстун. — Це тому що мені є що поїсти. Мене мамка смачно годує. Пирогами, пельменями, а твоя бабка тобі кістки тільки дає гризти, — додав хлопчисько і вибухнув гучним реготом.

Влад від образи з усієї сили стиснув губи, вони одразу побіліли. Хлопчик ріс з бабусею, матері своєї не знав.

Харчувалися вони на мізерну пенсію бабусі, зрозуміло, що зводили кінці з кінцями.

Бабуся була старенька, ледве ходила, тому Владу доводилося все нести на своїх тендітних плечах.

— І коли бабця твоя відкинеться, тебе в дитячий будинок запроторять. Ось там і заживеш, — ніяк не вгамовувався товстун, дражнячи хлопчика все більше і більше.

— Звідки знаєш? — сторопів Влад і закліпав очима.

— Мати сказала, — сухо випалив товстий і, діставши з кишені цукерку, почав голосно шелестіти фантиком.

Влад не чув, що ще ніс хлопчисько, він був шокований новиною.

Схопивши з лавочки перетягнутий ізолентою іграшковий самоскид, який він знайшов в смітнику, хлопчик побіг додому.

По дорозі він думав про те, як буде один, без бабусі, нікому не потрібний і ніким не зрозумілий.

— Бабцю, ти тільки живи, добре? — вбіг хлопчисько в будинок, розмазуючи по обличчю сльози.

Старенька підвелася з ліжка і присіла на його краєчок:

— Владе, ти чого, внучок? Куди ж я подінуся? — додала бабуся і голосно закашлялась.

— Ванька сказав, а йому — мати.

— Не слухай ти його, він поганий. Приляжу я, — ледь чутно промовила старенька і знову лягла в ліжко.

Влад дивився на неї і розумів, що бабусі зовсім погано. Почала багато кашляти, майже не встає з ліжка.

Але грошей на ліки не було, до того ж вони ще були винні в сусідньому магазині.

Влад зупинився перед старим дзеркалом в передпокої і голосно промовив:

— Я зможу!

Через пару хвилин він уже стояв у аптеці.

— Тітонько, ну давайте я вам підлогу помию. Бабусі дуже потрібні ліки. Вона без них помре, а мене в дитячий будинок здадуть, — нарікав Влад, ледве стримуючи сльози.

— Туди тобі й дорога, жебрак! А ну йди звідси! — аптекарка злобно замахнулася рукою. — Іди, кому сказала.

— Хто вам так дозволив розмовляти з дитиною? — втрутилася молода дівчина, яка весь цей час стояла біля вітрини.

Аптекарка відразу ж зніяковіла і почала виправдовуватися.

— Що з бабусею? — поцікавилася незнайомка.

— Хворіє, кашляє, — настовбурчивши губи, відповів хлопчик.

— Зараз купимо все, що їй потрібно, — відповіла дівчина і почала називати аптекарці незнайомі Владу слова.

Старенька пішла на поправку, дівчина дуже часто провідувала і хлопчика, і його бабусю.

Коли бабусі не стало, незнайомка усиновила хлопчика, який за цей час сильно звик до неї.

Цією незнайомкою була я. Владу зараз двадцять п’ять років. Він вивчився на лікаря і дуже дбайливо ставиться до людей похилого віку.