І ось через двадцять років твій колишній коханий у тебе на порозі, а ти й справді маєш від нього доньку і як про це йому повідомити?
Мені тепер аж самій смішно, які то в голові думки крутяться, коли тобі двадцять п’ять, ну геть тобі сюжет романтичного фільму. Віриш, що коханий все відчує і прибіжить до тебе, бо ж у тебе від нього дитина! А потім знову ж робиш ще геніальніший висновок – раз так, то ти ніколи не побачиш свою доньку, я сама її виховаю і через багато років тобі скажу:
– Ось, твоя донька, бачиш? Виростила без твоїх грошей і заробітків! Вже мені отут медаль і блаженство давай! Має нарешті здійснитися справедливість.
І ось через двадцять років твій колишній коханий у тебе на порозі, а ти й справді маєш від нього доньку і як про це йому повідомити?
Олексій був чудовим хлопцем і ми мріяли про те, що будемо разом. Але наші батьки не могли нам справити ні весілля, ні допомогти з житлом, а жити у приймах не хотів ні він, ні я.
– Давай разом поїдемо за кордон і заробимо собі і на весілля і на квартиру?, – запропонував він.
– Давай, – погодилася я, бо він з таким самим успіхом міг мені сказати: «Пішли на край світу» і я б побігла!
Ми багато працювали, намагалися якнайшвидше втілити свою мрію, а потім якось воно все затягнулося. Там штраф отримаємо за проїзд і вже мінус гроші, там документи на роботу виписали як на підприємця і вже купу грошей податку і ще й штраф. Наче й заробили копійку, але далі на оренду, на комунальні, на штрафи, на їжу, а ще хочемо й країну побачити і вже грошей нема.
А мені те біле плаття в голові так засіло, що я вам передати не можу і чим далі те плаття від мене, тим більше у мене питань до Олексія – коли ж уже нарешті ми поїдемо в Україну аби там одружитися і жити довго та щасливо?
– Слухай, Надійко, а давай, ми тут залишимося? Дивися скільки людей тут працює і живе, тут купимо будинок чи квартиру і будемо виплачувати кредит та працювати?
– Я хочу весілля і хочу додому, – затялася я.
– Але дома так само нічого доброго нема, копійчані зарплати і дорожнеча. Ну перестань бути такою…
Я не стерпіла, бо то була образа найвищого рівня. Слово поза слово і вже я в бусі їду в Україну. Тільки вдома я дізналася, що при надії, але зробила ось такі висновки, що як кохає, то відчує, що зі мною і прилетить.
Але його не було і я вирішила, що дитину буду на ноги ставити сама. Навіть батькам я не казала від кого дитина і вже в наше село не приїжджала. Мала гроші на оренду квартири, а батьки допомагали з продуктами і бідкалися.
У мене на світ з’явилася донечка і я зрозуміла, що таке справжня любов, коли перед тобою сенс твого життя. Нащо мені якогось чоловіка, навіть, якщо він – Олексій?!
Я знала мову, тому влаштувалася в готель і непогано заробляла. Донька росла і мене тішила, стосунків з чоловіками я серйозних не мала. Чомусь ні з ким не хотілося прокидатися зранку, от як уявлю таке і одразу мороз поза шкірою.
Звичайно, що я мріяла кожного дня, як на порозі стоїть Олексій з букетом квітів і паде переді мною на коліна… Але роки й цю фантазію вивітрили.
Мріяла про щось буденне, як от зуби полікувати чи матрац ортопедичний купити…
І ось омріяна несподіванка – на порозі Олексій через двадцять років.
– Запросиш?
– Звичайно, заходь. Яким вітром?
– Та от, був поруч і вирішив зайти, – засміявся він, – Спеціально до тебе приїхав, бо вирішив таки вернутися в Україну і купити тут власне житло.
Почав розказувати, що життя йому там чомусь не складалося, мав дружину і дитину, але вони не хочуть вертатися в Україну, а він от, спалив всі мости.
– Криза середнього віку, – питаю його.
– Точно. А ти як?
– Я – полегеньку, маю доньку і все ще на орендованій квартирі живу.
Звичайно, що не так це хотілося сказати, але як правильно? Сказати, що донька його, щоб що – жити разом довго і щасливо? Але моє серце вже не тьохкає від цього чоловіка, що переді мною.
Я не потребую ні його, ні його будинку, хіба знову його покохаю, а поки просто зустрічаємося час від часу і пізнаємо один одного.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
