– І що ти в ній знайшов? Хіба кращих жінок немає? – сміялись з нього: Мав дружину, як ляльку, але вона ігнорувала його. Почала шукати розваг, час від часу заводила «друга». Люди говорили про це, та він не вірив, поки не побачив все на власні очі

Щастя зустріти ніколи не пізно

Вони зустрілись неждано-негадано і їхні долі переплелись на єдиній дорозі мрій і сподівань. Обоє приїхали з різних районів області у пансіонат над Збручем, щоб відпочити, підлікуватися, набратися сили і здоров’я. Тут панувала спокійна атмосфера, навколо чудові картини природи, а поруч люди з різними долями. Наш ДЕНЬ

…Інна була щирою і привітною. У житті їй довелось пережити багато невдач, а особливо від «добрих» людей зазнавала всіляких пліток і пересудів. Зростала сиротою, тож, як мовиться, хто йде – той і скубне. Ще й друга половинка її десь барилася. Інна молилася за своїх ворогів, просила Бога, щоб забрав у них ненависть і злобу. А взамін подарував їм любов до свого ближнього. Не раз дівчина задумувалась: чому люди роблять одне одному зло, не боячись Бога?

А ще Інна дуже любила писати поезії, всілякі оповідки. Талант мала до цього неабиякий. Хтось любив читати її писання, а хтось заздрив немилосердно…

І ось у пансіонаті зустрілась з людиною схожої долі. Це був Арсен… Чоловік довго придивлявся до сіроокої подолянки, і щось йому в ній сподобалось. Вродою вона не виділялася, але була стримана, ввічлива, і з добрим серцем йшла до людей. Арсену сподобалась її щира вдача.

– І що ти в ній знайшов? – допитувались чоловіки. – Хіба кращих жінок немає? Озирнись навколо – красунь, хоч греблю гати, – сміялись з нього.

Арсен був приємної зовнішності: високий, спортивної статури, з лагідним поглядом. А на насмішки приятелів тільки відказував: «Дайте мені спокій з красунями. Добре, що вже позбувся тих файних, а тепер хочу пожити вже з не файною».

Інна любила зранку виходити в парк подихати ароматами хвойних дерев, що росли вздовж пансіонату. Якось вона сиділа на лавці і милувалася краєвидами. Арсен підійшов до неї і сів поруч.

– Гарно тут, правда? – вимовив.

– Дуже. Тому йду сюди ще до сніданку, щоб відпочити душею і серцем…

Інна любила розмовляти з людьми, які не були байдужі до неї, тому до Арсена ставилась просто, як до цікавого співрозмовника, а не як до залицяльника. Вона розуміла, що чоловіки в таких роках одружені, мають сім’ї, а вона не з тих, щоб з такими заводити романи.

– Кому це треба? –мислила. – Мене і так ніхто по-справжньому ніколи не любив навіть в юності. А тепер, коли вже за далеко за сорок, – тим паче.

На жодні зміни в особистому житті Інна вже не сподівалася, але тут вона трохи помилялась. Цей чоловік, що теж виходив вранці на прогулянку і сідав біля неї, став підтримкою у її відчаї. Вони говорили на різні теми і розуміли одне одного з півслова. Їм було легко і затишно удвох.

Арсен купував Інні солодощі, фрукти. Інна якось жартома запитала:

– Навіщо ви тратитесь на мене? От, якби ваша дружина про це знала! – та й замовкла.

– Ех, якби знала… Але не буде знати, бо в мене її немає. Я – вільна людина, як той птах. Не склалося у нас і нарешті я наважився на розлучення.

Арсен розповів Інні всю правду про своє минуле. Мав дружину, як лялечку, догоджав їй в усьому. Але вона ігнорувала його доброту. Почала шукати розваг у різних сумнівних компаніях, час від часу заводила «друга». Люди говорили йому про це, та він не вірив, поки не побачив все на власні очі.

– І що мені, Інночко, з тієї краси? Пішло моє життя через неї шкереберть. Краще бути самому, ніж дивитись на чиїсь химерні витівки…

Коли Арсен довідався, що Інна теж немає сім’ї, що вона теж вільна, зітхнув з полегкістю. Щось притягувало цих, уже немолодих людей, одне до одного. Чи почуття, чи довіра, чи повага. Але щось зароджувалось між ними тепле, розумне, відповідальне і, звичайно, приємне і щире для їхніх сердець. Здавалось, що ці люди вже давно знайомі і близькі в своїх словах, вчинках і мріях.

– Я дуже хотів би, Інно, допомогти тобі і собі… Я відчуваю до тебе велику приязнь, повір… Це – те, на що я так довго чекав. А минуле – хай залишиться в забутті. Своє життя я хочу почати з чистого листка… З тобою.

– Дякую тобі, Арсене, за такі відверті і ніжні слова, – зарум’янилась Інна від сказаного. До мене ще так ніхто не ставився, ніхто так щиро зі мною не говорив.

Настали останні дні лікування.

– Ми не можемо прощатися. Я тільки кажу: до зустрічі. Я тебе чекаю, Інно. Приїжджай. Двері мого дому і моє серце завжди відчинені перед тобою, – Арсен запрошував жінку у місто для спільного проживання і вірив, що у них все буде добре.

Інна повернулася у своє село. А тут – одне й те ж: самота, пустка в хаті. Зрозуміла, що її серце прагне зустрічі з Арсеном, ніби вони уже знайомі вічність. Наважилася, взяла деякі речі і поїхала за адресою, яку залишив цей випадковий знайомий з пансіонату.

– Арсене, тут якась жіночка питала за тобою, – повідомила сусідка Ганна, коли той повернувся з роботи. У нього тьохнуло серце.

– Яка жіночка? Де вона? – стрепенувся, бо відчув душею, що це була та, яку він з дня на день виглядав. І раптом на порозі сусідчиної квартири побачив Інну. Пригорнув її до себе і прошепотів: «Доле моя, будь зі мною до останніх моїх днів!»

– Хай вам Бог дарує щастя, дорогенькі сусіди, – усміхаючись, промовила Ганна, споглядаючи закохану пару. Вона зрозуміла, що ці люди дійсно створені одне для одного.

А через деякий час подружжя Ясинчуків всиновило шестирічного Андрійка. Тож Арсен уже не – вільний птах, а має сім’ю: вірну дружину і сина, яких любить, оберігає і допомагає їм. А Інна – найщасливіша жінка, що стала берегинею свого сімейного вогнища. Справді, щастя зустріти ніколи не пізно.

Оксана КИШКАНЮК. с. Слобідка Заліщицького району.