І як часто в неї щось ламається, Інно? Ти не боїшся так просто відпускати свого чоловіка до неї

Зламався кран… і як часто в неї щось ламається, Інно? Ти не боїшся так просто відпускати свого чоловіка до неї? – запитала мама.

Ранок розбудив Інну не як завжди, ніжними трелями будильника, а трохи несподівано. Пролунав телефонний дзвінок, що висмикнув її з приємного теплого сну. Вона розплющила очі, розуміючи хто б це міг бути. Подивилася на годинник, що висів на стіні – шоста ранку. Жах! poradnytsya.info

О шостій ранку, в неділю можуть дзвонити тільки якісь шкідники, ні більше ні менше. Вона скосила очі на чоловіка, спить як немовля, ось нерви! Зітхнула і потяглася за трубкою, не дивлячись на екран, піднесла до вуха:

– Алло, так…

На тому кінці дроту щось клацнуло, потім, після невеликого мовчання, пролунало важке зітхання, схлип і здавлений голос подруги Наді прошепотів:

-Інна, Олексія більше немає … Його більше немає …

Потім пролунали ридання і трубку поклали. Інна сиділа приголомшена, до кінця ще не прокинувшись і не розуміючи, що відбувається. На думку спала дурна, дитяча думка, що якби вона не взяла слухавку, то й не дізналася б про цю новину. Наївна. Начебто, якщо не знати щось, то цього не існує…

То справді був серцевий напад. І все. Короткий напад. Швидка не встигла. Олексій ніколи не скаржився на серце і взагалі ні на що. Він був майже здоровий. Як він часто жартував, здоровий як бик…

Потім були клопоти з похованням, прощання та інші, супутні цій сумній події, дії. Надя наче скам’яніла, вона майже не плакала. На обличчі її ніби була гіпсова маска з однаковим, байдужим виразом обличчя.

Вони були давно знайомі. Інна вже точно не пам’ятала, як вони безпосередньо познайомилися. Колись вони з Надею жили по сусідству, а їхні чоловіки навіть навчалися в одній школі, але в різних класах.

Потім їхнє життя розкидало і вони зустрілися вже одного разу в тій же школі на батьківських зборах своїх дітей. Виявилося, що їхні діти першокласники потрапили до одного класу! Посміявшись цьому збігу обставин, вони почали знов спілкуватися вже. Часто разом святкували дні народження, новий рік. За цей час Надя з Інною дуже зблизилися. Принаймні, тільки їй Інна могла довірити найпотаємніше.

А тут таке горе, така втрата для Наді…

-Господи. Як вона жити буде без нього? Така родина була… І Оленка без тата сирота тепер, вона так була до нього прив’язана… Микит, Микит, ну що ти мовчиш? – Вона штовхнула ліктем замисленого чоловіка.

-Інно, ну а що тут сказати? Біда… – важко зітхнув чоловік.

Кажуть, час лікує. Питання спірне. Напевно, все-таки це неправда. Але згодом біль притуплюється та переноситься легше. Так і Надя. Минуло півроку з дня відходу Надиного чоловіка і вона трохи прийшла до тями. Не дуже, але достатньо для того, щоб нормально спілкуватися і навіть трохи посміхатися.

Інна намагалася, як могла, допомогти подрузі пережити втрату. Вони часто із чоловіком запрошували Надю з донькою Оленкою до них у гості. І не лише у свята, а й просто так, без приводу. Дочка Інни та Микити, Катя дружила з Оленкою і часто Олена залишалася у них ночувати.

Якось Інна зателефонувала Наді з якогось приводу і під час розмови, почула в голосі подруги таку тугу…

-Надя, послухай, люба, ти як взагалі зараз? Ми рідко говоримо про це, якщо пробач мені. Як ти справляєшся?

-Погано, Інно, погано справляюся. У мене кран тече, розетка згоріла, полицю треба прибити. Я наймала “чоловіка на годину”, але, знаєш, чужий, здоровий мужик у будинку години дві, це для мене нестерпно. У мене ж Оленка, не забувай. Коротше, без чоловічих рук важко. – сумно сказала Надя.

-Надь, а що ти мовчала, люба! Що ти мовчала? Ми ж не чужі люди, дружимо он уже скільки років! Я пошлю до тебе Микиту і він усе залагодить! Гаразд? Чекай коротше мого чоловіка і можеш розпоряджатися ним на свій розсуд! – засміялася задоволена Інна. Вона була така рада, що хоч чимось може допомогти подрузі.

Микита трохи побурчав, але погодився допомогти самотній Наді. Він поїхав до неї того ж вечора. Приїхав години за чотири, втомлений, але задоволений.

-Кран полагодив, розетку поміняв, полиця на місці, навіть комп Оленці налагодив! – прозвітував чоловік Інні.

З того часу повелося, що за якихось домашніх проблем Микита вирушав на допомогу Наді. Чи відвезти Надю на ринок, повісити карниз чи донести мішок картоплі з гаража, Микита завжди допоможе. Оленка ще частіше почала ночувати в них, вони з Катею стали дружити ще міцніше. А Інна і задоволена, дитина щаслива і подруга ніби почала відходити від свого горя.

Надя стала часто бувати в них і Інна помітила, що подруга змінилася. Вона почала частіше посміхатися, навіть погляд у неї змінився. Став мрійливим та задумливим.

-Слухай, Микито, Надя то наша розквітає! Не знала б її, припустила, що в неї чоловік завівся, їй Богу. Але вона я думаю, не скоро ще Олексія забуде…

-Так, напевно.-відмахувався від неї чоловік.

Якось до Інни увечері зайшла мама, вона привела Катю з музичної школи.

-Інна, а Микита де? Він же повинен був Катрусю забрати? Я вже вдруге забираю цього тижня і того разу три… Ні, мені не важко, що ти. Тільки Микита чимось так зайнятий, що дитини своєї зі школи забрати часу немає.

-Мамо, Микита у Наді. Там напевно в неї щось зламалося знову, а він лагодить. Тяжко їй, знаєш, без Льоші. Та й коли чоловічої допомоги немає, сама знаєш, як воно. – відповіла Інна матері.

-Зламалося знову? І як часто в неї щось ламається, Інно? Ти не боїшся так просто відпускати свого чоловіка до неї? – мама дивилася на неї стурбовано.

-Мам, Ну ти що? Надя не чужа! Вона моя найкраща подруга! І я рада, що хоч у такий спосіб ми можемо їй допомогти.

-Ой дивися дочка, допомагаєш … Підозріло все це.

Мама пішла, а Інна посміялася про себе, але замислилася. А раптом?

Вона почала придивлятися до чоловіка. І раптом зауважила, що вони з Микитою вже давно не були разом, давно не ходили нікуди. Адже раніше вони часто гуляли разом, ходили в кіно, кафешку, призначали побачення! А їхні милі записочки, які вони залишали у своїх, тільки їм відомих, місцях! Цього давно не було, подумала Інна. І куди це все зникло? Що трапилося з Микитою? Йому ніколи?

Увечері, коли прийшов Микита, вона уважно спостерігала за ним. Він зайшов у спальню після душу, мовчки роздягнувся, поцілував її в щоку, буркнув “на добраніч”, повернувся до неї спиною і майже відразу ж засопів. Невже в нього неприємності на роботі, подумала вона зі страхом. І вирішила, що зранку поговорить із чоловіком.

-Микита, тобі не здається, що ми з тобою якось віддалилися один від одного? – Запитала вона чоловіка за сніданком.

Він якийсь час мовчки дивився на неї, наче не розуміючи.

-Так ні начебто … – Відповів нерішуче.

-Ти щось приховуєш від мене? У тебе проблеми на роботі?

-Та ні, з чого ти взяла? Просто втомлююся трохи, от і все. – він підвівся, поцілував її в щоку. – Все, я побіг, спізнюся. І вийшов із кухні.

Увечері вона вирішила зробити йому сюрприз та заїхати за ним на роботу. Вона їхала в передчутті, уявляла, як він здивується і зрадіє її сюрпризу. Під’їхала до офісу і почала чекати, коли він вийде.

Він вийшов за півгодини, в руках у нього був букет білосніжних троянд. Спустився зі сходів і чомусь зупинився. Інна подумала, що він побачив її машину і розчарована, що сюрприз не вийшов, зібралася вийти, як раптом побачила Надю. Вона з’явилася з-за рогу і неквапливою ходою попрямувала до Микити. Він широко посміхнувся своєю білозубою усмішкою, яку так добре знала Інна, і ступив їй назустріч, простягаючи троянди.

І Інна все зрозуміла. Зрозуміла все одразу по їхніх обличчях, як він узяв її за руку. Як дивився на Надю. Так він дивився тільки на неї.

За одну мить вона засліпла, оглухла і оніміла від горя. Від розчарування та болю, який їй принесли ці двоє. Дві найближчі їй людини. Дві людини, яким вона довіряла більше за життя. І вони обидва в одну мить перестали для неї існувати…

Вона завела машину та поїхала у бік будинку. Включила музику на всю гучність і стала кричати і битися, немов птах у клітці. Наче хотіла викричати цей біль і цей розпач, які тепер оселилися в ній. І їй стало трохи легше. Настільки, що вона знову набула здатності думати.

Вона зателефонувала мамі та попросила забрати Катю після школи до себе. А сама, приїхавши додому, почала методично та дуже акуратно збирати його речі. Вона заповнила три валізи. Ті самі валізи, з якими вони літали відпочивати. Їхні щасливі валізи, так їх називав Микита. Потім вона виставила їх на сходи та зачинила двері на засув.

Години через дві пролунав дзвінок у двері. Звичайно ж, це був він. Вона підійшла до дверей і не відчиняючи, сказала.

-Інші речі забереш, коли мене не буде вдома. Потім замки поміняю. На розлучення подам сама. Квартира подарована мені мамою, тож тобі нічого не світить. Прощай.

Він щось кричав їй через двері, стукав, дзвонив їй на телефон. Вона нічого не чула. Інна лягла на диван у вітальні і поклала на вухо диванну подушечку. Вона лежала так, поки все не вщухло. Потім підвелася, взяла телефон. Там було двадцять три пропущених та одне смс:

-Я не знаю, як так сталося. Але я відчуваю, що я знав її все життя. Вибач, але моє місце не тут, не з тобою. Я зрозумів це першого дня, коли прийшов ремонтувати їй цей довбаний кран. Єдине прошу, не розлучай мене з Катериною. Прошу…

…Минуло півроку. Інна працювала, займалася дитиною, ходила на фітнес. Біль потроху відступив, їй стало легше. Вона відвідувала психолога, він казав їй, що треба пробачити та відпустити. Інні поки що не виходило. Ще було складно з Катею. Дитина не могла зрозуміти, чому її тато став татом Оленочки.

А Оленка більше не дружила з Катею. Дівчинку Надя та Микита перевели до іншої школи… Але жити вони так і продовжували у цьому ж районі. І кілька разів Інна навіть їх бачила разом. Вони йшли за руку, розмовляли та сміялися. Як колись вони…