Ігореві все не вистачало часу дзвонити мамі і піклуватися про неї, поки одного разу не зателефонувала сусідка і не повідомила, що жінку похилого віку поклали до лікарні.

Аня одна виховувала сина, виріс він, поїхав у місто вчитися та там і залишився. Спершу часто приїжджав, потім приїжджав рідше, зате дзвонив часто, а останніми роками й дзвонити перестав. А якщо мама йому зателефонує, то Ігор завжди зайнятий, завжди обіцяється сам передзвонити, але не дзвонить.

От і позавчора обіцяв передзвонити, а сам… – Алло. – Ігоре, це Марина Петрівна. Сусідка твоєї мами. – Ну, я ж обіцяв їй передзвонити. – Її на швидкій до лікарні відвезли. – Що? Куди? – підвівся Ігор. – До районної… Ігор гнав свою машину на шаленій швидкості.

Залишивши машину біля входу, влетів у будівлю. – Франчук Ганна Ігнатівна тут? – Не кричіть! Є така, вночі привезли. – Як до неї пройти? – До неї не можна. Дочекайтеся лікаря. В очікуванні лікаря Ігор згадував: як мама все зробила, щоб він зміг поїхати вчитися в місто, як він обіцяв привезти до неї онуків і не дотримався обіцянки, скільки разів обіцяв передзвонити і все забував це робити. Скільки порожніх обіцянок, і жодної стриманої.

– Ви син Ганни Франчук? – запитав лікар. – Так, – Ігор підвівся. – Стан стабільний, але поки що до неї не можна… – лікар говорив ще щось, але Ігор у цих медичних термінах нічого не зрозумів. Натомість зрозумів інше.

Життю матері нічого не загрожує. – Дочекайся мене, мамо! Молю, дочекайся! – шепотів Ігор, повертаючись до міста… За тиждень Аню виписали. У фойє її зустрічав син. – Вибач, мене, мамо, – син обійняв маму, а та, як колись у дитинстві, розпатлала йому волосся. – Мамо, ти переїжджаєш до мене. Я тебе більше одну не залишу… Оксана спершу була незадоволена рішенням чоловіка, але побачивши погляд Ігоря, не посміла заперечити, а потім, побачивши, як ніжно дбає бабуся про онуків, зовсім розтанула і зараз рада, що свекруха живе з ними.