Інколи це кохання їй боліло, інколи їй здавалося, що шлюб – то в’язниця для її мрій.
Він став її щоденною потребою, її натхненням і радістю. Кохати цього чоловіка було складно, страшенно складно – кохати по-справжньому складно завжди. Віддавати себе, забувати про свої бажання, підлаштовуватися під нього й уміти чекати.
Не ставити ультиматумів і не вимагати уваги до себе. Просто чекати й вірити, що він знає краще, що він пам’ятає, що подбає про все необхідне, що його вияви любові не завжди відповідають її уявленням, але що це не має жодного значення.
Поважати його й те, що він робить. Розуміти його слабкості й стати його другом. Дослухатися до тихого голосу всередині нього й розтлумачувати погляд його очей.
Інколи це кохання їй боліло, інколи їй здавалося, що шлюб – то в’язниця для її мрій. Але потім вона знову вглядалася в його обличчя й укотре собі повторювала, що щастя бути поруч вартує того болю. А ніщо вартісне не дається без докладання зусиль.
…Вона поправила плед на плечах і зручніше вмостилася. Він обернувся, глянув на неї, мовчки вимкнув комп’ютер і підняв її на руки. Ніжно поцілував у чоло, вклав у ліжко і ліг поруч.
Їй стало соромно за свої думки про те, що його справжня дружина – його робота.
Вона пообіцяла собі навчитися більше довіряти тому, кого любила до безтями. А він укрив її ковдрою, притулив до себе й мовчки – але так голосно й однозначно – показав, що теж безкінечно радий, що в той дощовий день зайшов у її кафе й залишився жити у її серці.
Надійка Гербіш «Теплі історії до кави»
