Історія моя проста і нехитра. Познайомилася з хлопцем, закохалися одне в одного, живемо разом уже півтора роки. І все було добре.
Історія моя проста і нехитра. Познайомилася з хлопцем, закохалися одне в одного, живемо разом уже півтора роки. І все було добре.
Він був сім років приватним підприємцем, власний бізнес невеликий, але дуже прибутковий — вузька сфера збуту, ексклюзивний продукт. Тож коли ми познайомилися, він був бізнесменом середньої руки. Бізнес був останнім часом на віддаленні, бо основний ринок збуту — одна із країн ЄС.
Останнім часом почалися з його боку розмови про весілля та дітей. Очевидно, відчувається, що йому хочеться більшої серйозності, став приділяти більше уваги бізнесу, вирішив розвивати його і тут (в іншій сфері).
А паралельно в цей час вирішив влаштуватися менеджером із продажу. Тимчасово. І це ніби тимчасово вже рік триває, а бізнес так і не розвивається.
До професії, як такої, у мене претензії немає. Але людина я амбітна, сама доросла за той же рік до провідного фахівця і то, отримавши певні плюшки від роботи, я піду у свій бізнес, благо можливість є.
А от хлопець, виходить, ні. Хоч і спочатку все було навпаки — він весь у бізнесі, ніякої найманої роботи, а я бізнесу боялася і думала про офісну роботу.
Він відпрацював, як кажуть. Все влаштовує. Зарплата не найнижча у нього за рівнем регіону. Колеги йому подобаються. Але розвитку ніякого гроші не такі, щоб розслабитися (менше 50 тисяч). Але сама людина добрий, ідеальний сім’янин та майбутній батько.
Але це робота. Мене це гнітить. Йому за тридцять, мені під тридцять дітей немає ні спільних, ні від колишніх шлюбів. А амбіції є. Хочеться більшого.
Як себе заспокоїти? Як змиритися з тим, що з бізнесу він пішов у найману роботу та задоволений? Як прийняти для себе те, що я тягтиму його вгору, а не навпаки?
