Іван привіз з свою маму, щоб вона приглядала за його дружиною, поки він у відрядженні. Як виявилося, приглядати треба було за мамою
Дарина розмовляла з кимось телефоном. Іван був поруч і ревниво слухав, намагаючись зрозуміти, про що йдеться. Але з тих уривків фраз, які чув, зрозуміти нічого не міг. І чим довше тривала розмова, тим більше було незрозумілого і тим сильнішим було почуття його ревнощів.
— З ким ти так весело розмовляла? — байдуже поцікавився Іван, коли Дарина перестала говорити.
— З Марією.
— Чогось у твоєї Марії голос такий низький, — замітив Іван.
– Простила. Ось і говорить трохи басом.
– Ну-ну, – сказав Іван. — Простила, значить.
– Застудилась.
– І це все?
– Що все?
— Що ще нового? У Марії!
– А нічого! У неї чоловік знову на тиждень поїхав у відрядження. Вона одна вдома. Щасливі.
«Зовсім сором втратила, — подумав Іван. — Чоловіка за двері, а вона гостей запрошує. Уявляю, що вона там у себе влаштує. А потім дивуються, чому це шлюби так швидко розпадаються. Звичайно! Як їм не розпадатися, коли такі неподобства відбуваються!»
— Чого вона щаслива?
— Діти — у бабусі, чоловік у відрядженні. Ні клопоту, ні турбот. Півдня вже провалялася в ліжку, їсть, читає та дивиться телевізор. Мене в гості кличе.
— Сподіваюся, ти не збираєшся до неї у гості?
— Може, й схожу. Тільки не сьогодні. Сьогодні справ багато. Завтра схожу.
«Цього мені тільки не вистачало! – подумав іван. — Завтра вона сходить. Та мене завтра вже не буде тут».
– Як завтра, Даша? — вигукнув Іван. – Забула? Адже я завтра їду у відрядження.
— Чому «забула»? Не забула. Все пам’ятаю. Проведу тебе і піду до Марії.
Іван уявив свою дружину в гостях у Марії. Йому стало не по собі.
«Треба щось робити, – подумав він. – Щоб цього не допустити».
Іван важко зітхнув.
– Не розумію! – сказав він. — Як це деякі чоловіки так спокійно залишають на такий тривалий термін своїх дружин? Невже не бояться?
– Довіряють.
– Хм, довіряють. Довіра довірою, а бувають такі ситуації, коли жінка не в змозі протистояти. Розумієш про що я? А чоловіка поряд немає! І що тоді?
– Що тоді?
— Ой, тільки не прикидайся, що ти не розумієш.
— На твою думку, виходить, що жінку вже й на тиждень залишити не можна.
— Без нагляду? Звісно, не можна.
— А якщо обставини так складаються, що треба на якийсь час розлучитися?
— У такому разі треба доручити цю справу комусь.
– Кому, наприклад?
– Тому, кому довіряєш. Ось я…
Іван зробив невелику паузу і подивився на жінку.
– Ну-ну? – сказала Дарія.
— Поїду й мамі доручу за тобою дивитися, — спокійно відповів Іван.
Дарина здивовано подивилася на чоловіка.
– Ти це серйозно зараз? — спитала вона.
– Серйозно. А ти як хотіла?
— Я взагалі не думала. Мені просто цікаво, як це твоя мама слідкуватиме за мною?
– Дуже просто. Житиме з тобою весь час, поки мене не буде.
– Твоя мама?
— Звісно, моя! — не витримав і закричав Івана. — Чия ще! Твоя, чи що? Тебе з твоєю мамою тільки лиши. Ви таке вчудите! Ні. Житимеш з моєю мамою, доки я не повернуся.
Іван зателефонував своїй мамі, пояснив їй ситуацію, попросив допомогти. Вона погодилася.
— Ось сьогодні й приїде, — сказав Іван.
Свекруха приїхала пізно увечері. Вечеряли в тишині. А рано-вранці Іван поїхав.
Через деякий час Дарина зателефонувала Марії.
— Чоловік поїхав, а мене свекрусі доручив, — тривожним шепотом сказала вона подрузі. – Та нічого вона не робить. Стежить за кожним моїм кроком. Ходить за мною по п’ятах. Куди я туди і вона. Нещодавно з крамниці повернулися. Вона зараз у ванну пішла, і я одразу тобі зателефонувала. Що робити? Виручай!
У зв’язку з нельотною погодою рейс, яким мав летіти Іван, відклали на невизначений термін. Він зателефонував до роботи. Начальник сказав, що тоді взагалі немає сенсу у цьому відрядженні.
«Доведеться додому повертатися, — подумав Іван. – Даремно тільки маму потурбував. Треба зателефонувати та попередити, що скоро повернуся».
Але додзвонитися він не зміг. І повернувся без попередження.
— Та що це таке! — бурчав Іван, намагаючись відчинити двері. — Ключ, чи що, лишили в замку з іншого боку.
Він натиснув кнопку дзвінка. Марно. Тоді Іве почав стукати по дверях ногою.
– Ваня? — прочинивши двері, але залишаючи її на ланцюжку, тривожним голосом запитала Віра Павлівна. – Ти чи що?
– Я! Чому двері не відчиняєте?! — дивувався Іван. – Чому до вас не додзвонитися?
— Зараз, — відповіла Віра Павлівна. І зачинила двері.
Минуло пару хвилин, перш ніж двері знову відчинилися. З квартири вийшов чоловік і, не дивлячись на Івана, швиденько побіг униз сходами.
Іван увійшов до квартири.
— Хто цей чоловік, мамо? — спитав він.
— Це… Василь, — трохи зніяковівши, відповіла Віра Павлівна. – Це знайомий Марії. Дуже хороша людина. Ми тут із ним… Тільки ти, Ваня, я тебе дуже прошу, нічого такого не подумай. Бо я тебе знаю. Придумуєш собі казна-що. Дурниці всякі. Ось завжди в тебе в голові вітер якийсь. Ти як твій батько. Царство йому небесне. Той ще фантазер. Теж вигадує різного, а потім…
— Де Даша? — суворо запитав Іван.
— Так я ж говорю, — відповіла Віра Павлівна, — вона в Марії.
— Чому вона в Марії, мамо? Адже я просив! Я ж казав! Та що ж це таке, зрештою!
— То це… — мама трохи розгубилася. — А що їй тут робити? Тут Василь. Він зовсім сторонній їй чоловік. Навіщо? Не треба. І я вирішила, що буде правильно, якщо вона цю ніч проведе з подругою. На мою думку, так буде безпечніше.
— Ти розумієш, що кажеш, мамо? Яке безпечніше? Де? У Марії, чи що?
– А що? – не зрозуміла Віра Павлівна.
— Ех, мамо, — сердито сказав Іван. – Я тебе про що просив? А ти? Не чекав від тебе.
«А хто ж чекав? — сумно зітхнувши, подумала Віра Павлівна. – Я чи що? Та я й сама від себе такого не чекала. І скажи мені ще вчора, що таке станеться, не повірила б. І якби Марійка не привезла цього Василя, то нічого б не було».
Іван зателефонував Дарині та спробував наїхати на неї. Але з цим в нього нічого не вийшло.
— Мене твоя мама сама відпустила, — з невинним здивуванням сказала Дарина. — Сказала, що можу два дні взагалі не з’являтись. Вона мало не силою виштовхала мене зі своєї квартири. Віриш? Я хотіла залишитись, але не змогла. І чого ти тепер на мене бочку котиш? До мене якісь претензії? В мами своєї і питай. Наступного разу мене не залишатимеш на неї.
Іван глянув на маму. Віра Павлівна зробила винне обличчя і знизала плечима.
