Казка про дитячі крила
— Мамо! Мамо! Дивись! Що це таке в мене за спиною шарудить? – прибігла маленька дівчинка. Очі її були величезними, сповненими здивування та захоплення одночасно.
— О, це крила, — втомлено озвалася мама.
— Правда?! — зраділа дівчинка. – Я зможу літати?
— Можливо. Потрібно спочатку вирости.
— Мамо! Я хочу вчитися у художній школі! — маленька пурхала і кружляла біля матері.
— Добре, – відповіла мама, дістаючи два невеликі ланцюги, – давай спочатку ти закінчиш початкову школу, а там подивимося. Дай мені сюди свої ніжки, і вона пристебнула по одному товстому ланцюгу на кожну.
— Ой, але з ними так важко літати, — трохи засмутилася дівчинка.
— Нічого. Іди, погуляй на вулиці.
— Мамо! А чи можна я піду на гурток танців? У нас у школі сьогодні повісили оголошення.
— Добре, – мама дістала дві невеликі гирі, – тільки давай я спочатку на нову роботу влаштуюся, щоб тобі оплачувати всі твої «хотілки». Ти поки вчи те, що стане в нагоді в житті. Математику, наприклад. А щодо твоїх танців та малювання можна й потім подумати. Давай сюди ніжки, і вона пристебнула до кожного ланцюга по гирі.
— Мамо, але ж я так взагалі не злету! І математика мені не подобається, — засмутилася дівчинка.
— Нічого страшного. У вас хіба багато хто в школі літає?
— Ні, — тихо відповіла малесенька, — я бачила лише двох хлопчиків і трьох дівчаток. Вони не мають ні ланцюгів, ні гир як у всіх. Тільки в однієї дівчинки мотузочки на ногах.
— Мабуть, батьки неправильно їх виховують, — заявила мама. — Так і все життя літатимуть
— Мамо, але я теж хочу літати, — несміливо сказала дівчинка.
— Іди сюди, – мама дістала ще два вантажі, – давай сюди ноги.
— Що це?
— Це — «Вантаж відповідальності», який ти маєш на себе брати, — пояснила мама, пристібаючи обтяжувач до однієї ноги, — а це, — вона почала возитися з іншою ногою дочки, — «Вантаж громадської думки». Дуже потрібна річ. Без нього ти надто виділятимешся.
— Мамо, — тихо спитала дівчинка, опустивши голову, — а якщо я не хочу?
— Що не хочеш?
— Не хочу це носити, Це мені заважає. Дуже заважає.
— Не можна. Так треба. Так усі роблять.
— А якщо не робити як усі?!
— А якщо не робити як усі, то так і літатимеш усе життя, всі на тебе дивитимуться і показуватимуть пальцем.
— Чому?
— Тому що є ось це, — і мама тицьнула пальцем у два важкі вантажі, закріплені на ніжках у дівчинки. — Я ж свої не знімаю, — вона трохи тупнула ногою, і ланцюги на її ногах глухо брязнули. — І ти носитимеш. Розмову закінчено.
— Мамо! Мамо! Дивись, що в мене на спині? — малесенька дівчинка радісно припорхала до мами.
— О! Це твої крила, люба, — усміхнулася мама.
— Чудово! Це означає — я літатиму?!
Мати не відповіла.
— А де ж тоді твої? – спитала донька, заглядаючи за спину матері. Крил там не було. Тільки з-під домашньої футболки виднілися два невеликі горбики. Дівчинка несвідомо хотіла доторкнутися рукою, перевірити, чи справді немає крил, але мама м’яко обсмикнула її.
Жінка пильно подивилася на свою дочку. Яка ж схожа ця історія. Вона смутно опустила очі.
— Ой, мамо, а що за важкі штуки у тебе на ногах? — малеча, теж подивилася низ, простеживши за поглядом матері. — У мене також такі будуть?! — трохи злякано запитала вона, і подивилася на маму своїми великими карими очима, такого м’якого чайного відтінку, по-дитячому чистими, яскравими та ще сповненими надій.
У мами щось кольнуло в грудях. Колись і в неї були такі самі.
Жінка мовчки встала і підійшла до великого старовинного комода, відкрила верхню шухляду і дістала звідти два важкі ланцюги. У ящику ще лежали гирі та два найважливіші вантажі — все, що залишилося від її матері. Тепер це має перейти до її малечі.
— Мамо, це мені? — здогадалася дівчинка, і в її очах промайнув жах.
Жінка міцно стиснула ланцюги у руках. Вона повинна передати їх доньці, як це зробила для неї її мати, а для її матері її бабуся. Це передавалося з покоління до покоління. Обов’язок – невідомо звідки з’явився, і незрозуміло чому так міцно закріпився. Ланцюги реальності. Так їх називали у них у сім’ї, як вона дізналася пізніше. І зараз на ній лежить відповідальність. Вона має продовжити цю справу. Вона простягла руку до дівчинки.
— Давай ти спочатку… — Мама затнулась, у горлі застряг ком. Це її слова. Вона не хоче їх вимовляти. Їй це казала її мати. Говорила просто тому, що так треба. Але кому треба? І зараз вона має сказати це своїй дочці. Навіщо?
— Що спочатку? — нетерпляче запитала малеча.
— Давай ти спочатку просто політаєш.
— Можна? — зраділа дівчинка.
— Так, — усміхнулася мама, — а коли захочеш малювати чи танцювати, то я тобі обов’язково допоможу.
— Дякую, матусю! — кинулась дівчинка на шию матері. — Ти найкраща! — І полетіла грати надвір.
