Коли чоловік мені казав, що я сильна і вольова, я наївна думала, що то про мої моральні якості, а виявилося про його плани. Бо ту саму пісеньку про силу він мені співав коли збирав речі і йшов до іншої

Коли чоловік мені казав, що я сильна і вольова, я наївна думала, що то про мої моральні якості, а виявилося про його плани.
Бо ту саму пісеньку про силу він мені співав коли збирав речі і йшов до іншої.

— Ти і заробити можеш і за себе постояти. Ти життя знаєш, а вона що? Вона і за світло заплатити не спроможна, а в неї ж от, малюк скоро з’явиться. То що маю робити? – казав він мені так, ніби то все пояснювало і повинно було мене втішити.

Таки я була сильною, бо тримала іронічну посмішку і могла ще й кілка фраз їдючих йому докинути, доки він був у квартирі, однак, як тільки двері за ним зачинились і ліфт повіз його геть з мого життя, так і сповзла я по стіні.

А та, інша, була наївною і мала дитячий розум, але лиш коли мій чоловік поряд був, бо вже за тиждень впершись рукою у бік і випинаючи вперед шестимісячний доказ невірності мого чоловіка вона постукала у двері моєї квартири:

— Я не Владик. – зачастила з порогу, – Дарувати вам нічого не буду. Що його, то наше, бо ж я мама його дитини майбутньої. Він благородний, вам лишив усе, але я про сина свого мушу дбати. Я його жінка і прийшла за своїм.

— Зачекай, – кажу їй і йду на балкон за тим, що все ж таки забув у моїй квартирі колишній чоловік, – ось. – простягнула їй пару його дитячих лиж, – старенькі, але дорогі йому як пам’ять.

Та стояла з лижами, така вся кругла і сповнена обурення. Слова вилітали з неї короткими не повними і якимись куцими. То швидше було на квохкання схоже, ніж на репліки:

— Квартира. Наша. Машина. Все поділю, у всі інстанції піду.

— Ну тоді я лижі заберу. – кажу їй, – бо ж мусиш ти хоч щось отримати зрештою. А машину? Так забирай хоч зараз, бо я хоч і маю права а їздити мені лячно. На продаж ось її виставила. Всього десять тисяч доларів і вона твоя, навіть скину тобі кілька сотень, бо ж ми не чужі.

На галас із кімнати вийшов старший син і настійно попросив панянку на вихід.

— Вона хоч знає, що ти із тим Владом навіть одружена не була? – хмикнув він, – І чого йому ще треба було? Відчуваю, що ще прийде та не сам. От тільки приймати його уже ніхто не буде.

Моєму старшому сину було 22. він навчався в інституті. Їхнього батька не стало ще коли вони обоє дітьми були, тож коли в моєму житті Влад з’явився, обоє прийняли його з непідробною теплотою і радістю. Та й Влад до них був прихильний цих п’ять років. Тоді я вперше зрозуміла, що мій колишній чоловік зрадив не тільки мене, а усіх нас.

Пережила. Важко, бо та панянка бігала до мене і навіщось свідоцтвом про шлюб мені перед очі трясла, все намагалась щось ділити і забрати те, що мало б їй належати. Потім, якось врапт щезла. Я тихо раділа і не мала наміру дізнаватись, що ж завадило їй знову стояти мені під дверима і волати на увесь під’їзд.

П’ять років минуло, а ніби два життя. Бо за той час із моєї квартири вилетіли два мої соколи у своє вільне особисте життя. Старший як поїхав в Австрію по обміну, то так там і залишився. А вже коли молодший школу закінчив, то одразу узяв на плечі валізу і поїхав до брата. Я радію їхнім успіхам, часто з ними розмовляю, а ще дуже сумую, бо ж лишилась геть сама у великій квартирі, яку наповнюють теплі спогади, а ще – порожнеча.

Тож коли на порозі моєї квартири тримаючи п’ятирічного малого за руку постав Влад, я, навіть зраділа. Той день уже не був сірим, бо я їх запросила у дім малий Ярослав грався машинками моїх синів, бігав з м’ячем і збирав Лего, а Влад каявся і сповідався.

— Вона усім і завжди була невдоволена. Спершу тихо, а потім усе голосніше заявляла, що я її обманув, що вона хотіла гарного життя, а не орендованої квартири і дитячої коляски придбаної з рук. Вона зникла з нашої квартири в лютому 22-го року. Я, наївний, розшукував її переймався, підняв на ноги усіх знайомих, а потім побачив фото у соцмережі – вона стояла на березі океану. Нині вона в Португалії і ми розлучились. Сама мене попросила позбавити її батьківських прав.

Я добре розуміла, чого він прийшов. Мені несподівано приємно було чути його сповідь і щире каяття. Я так багато думала про те що скажу, коли ось цей день настане, такі у мене в голові були картини, але коли побачила, то про все забула і тихо раділа його голосу у порожній квартирі, а ще мліла слухаючи сміх Ярослава і тупіт його ніжок.

Звісно, мої діти проти того, аби Влад повернувся у моє життя. Вони обурені і згадують усі ті прикрощі, що нам довелось пройти з його ласки.

А я розгублена. У мене є шанс нарешті отримати сім’ю, не бути одній, мати сенс прокинутись зранку і відчувати, що я комусь потрібна і що вдома мене чекають. Ярослав, то маленьке і сповнене світла чудо. Він сміється так дзвінко і говорить так щиро, що душа мені тане і заповнюється теплотою. Владислав? Здається, я його увесь цей час любила і простила ще до того, як він попросив.

Владислав вчора зробив мені пропозицію і нині я розгублена. Я не хочу знову бути зрадженою, але, так само не хочу знову ходити порожніми кімнатами блідою тінню колишньої себе.

Скажіть, як же маю вчинити: обернути голову в минуле і відмовити Владу, а чи забути все і ризикнути?

Як би ви вчинили на моєму місці?