Коли Галина з чоловіком повернулися з дачі, в їхній квартирі порядкувала вже невістка. Олена ще з порогу заявила свекрусі: – Я цілих 30 пакетів вашого мотлоху винесла на смітник! Тиждень не розгиналася! Все вам перемила, почистила. Люстри, вікна, батареї вимила, штори ваші випрала, все на шафах протерла. Там рулони шпалер, журнали, мішки зі старими ганчірками, флакони від духів, коробочки якісь – це я все викинула, кому вони потрібні, правда ж? Галина не могла дібрати слів, коли побачила щасливу невістку, лише свекор все добре розумів
Коли Галина з чоловіком повернулися з дачі, в їхній квартирі порядкувала вже невістка. Олена ще з порогу заявила свекрусі: – Я цілих 30 пакетів вашого мотлоху винесла на смітник! Тиждень не розгиналася! Все вам перемила, почистила. Люстри, вікна, батареї вимила, штори ваші випрала, все на шафах протерла. Там рулони шпалер, журнали, мішки зі старими ганчірками, флакони від духів, коробочки якісь – це я все викинула, кому вони потрібні, правда ж? Галина не могла дібрати слів, коли побачила щасливу невістку, лише свекор все добре розумів
Сьогодні часто буває так, що діти перестають цінувати своїх батьків, а розуміють свою помилку вже у зрілому віці, коли стають самі батьками вже дорослих дітей, і часто це, на жаль, буває досить пізно. Різні покоління, різні інтереси. Ми інколи, за плином часу, мало приділяємо увагу своїм стареньким батькам, не завжди можемо угледіти, що для них головне та важливе, а варто було б частіше прислухатися до них. Так усім буде спокійніше зараз і потім. З плином часу у нас будуть лише світлі та теплі спогади про батьків та стосунки з ними.
– Два тижні з чоловіком жили на дачі, – розповідає пенсіонерка Галина Степанівна. – У нашій квартирі син з невісткою залишалися. Вони в своїй власній двокімнатній квартирі ремонт нарешті почали робити, ну і переїхали до нас на якийсь час. Повернулися ми з чоловіком з дачі в п’ятницю, заходжу на кухню, відчуваю – щось не те зовсім. Пусто якось скрізь куди не глянь. А невістка посміхається, вся сяє, як мідний гріш. Мовляв, нічого не помічаєте, Галино Степанівно? Розлахмітила я нарешті всю вашу квартиру, викинула нарешті весь мотлох та непотріб, який стільки років у вас лише місце займав! Тепер тут жити і дихати можна вільно, говорить! А я відразу у сльози.
На смітник, без відома господині, пішли пощерблені сервізи і тарілки, старі каструльки без ручок і з тріщинами на емалі, баночки з кришками і без, пакетики, мішечки з різними чаями, люстра з тріснутим плафоном, але ж дуже красива, прихватка-рукавиця з дірками, але то мені її син подарував, коли першу зарплату отримав, прострочені приправи, підшивки журналів «Здоров’я» і «Працівниця» за Бог зна який рік, старенька пральна дошка в хорошому стані, дерев’яні щипці для білизни і облуплений чайник зі свистком, яким давно вже ніхто не користувався.
І це ще не все!
Схопившись за серце, Галина Степанівна вибігла в кімнати.
– Я цілих 30 пакетів мотлоху всього винесла на смітник! – гордо заглянула в очі Галині Степанівні невістка. – цілих 30! Тиждень не розгиналася тут у вас! Все вам перемила, почистила. Люстри, вікна, батареї вимила, штори ваші випрала, все на шафах протерла. Там рулони шпалер, вже пожовтілих, журнали, мішки зі старими ганчірками, флакони від духів, коробочки якісь – це я все викинула, кому вони потрібні, правда ж? А пилу від них стільки вся вода чорна була!
– Ти і на антресолі залізла, але ж там стільки речей потрібних було? – вражено уточнила свекруха.
– Ага! – охоче відрапортувала та. – Уявляєте, старі чоловікові іграшки знайшлися ще! Він в них так вчепився, як маленький хлопчисько, тридцять шість років чоловікові. Каже, не викидай, це мої машинки. Я кажу – чоловіче, ти грати в них, чи що, будеш? Лижі дитячі, з гумками ще! Черевики старі, навіть не знаю чиї, туфлі стоптані, валянки діряві зовсім різного розміру, кеди якісь, ще з радянських часів, мабуть. М’ячики, скакалки, зошити, щоденники шкільні! Для кого ви це все зберігали, Галино Степанівно?
Невістці Олені 30 років і відносини у них з свекрухою цілком родинні. Ну, по крайній мірі, були до сих пір.
– Ніяк не можу заспокоїтися, тиск піднявся! – зітхає Галина Степанівна. – Чоловік каже, та перестань, дивись на все філософськи. Може і правильно, що повикидала Олена той мотлох старий, а то ходимо по квартирі боком, крізь мотлох протискуємося. Не знаю. Для неї мотлох, а для мене дорогі речі! Ці сервізи ми з мамою ще перед моїм весіллям купували, наприклад! Так, вони старі, але я їх люблю, вони дорогі для мене.
– Та тому що по-іншому неможливо вже було! – обурюється Олена, невістка Галини Степанівни. – Я багато разів пропонувала – давайте приберемо, давайте викинемо мотлох. Він заважає! Розсохлі табуретки, протерті до дірок рушники, щербатий посуд – це фу! Негарно! Ми їй нові чашки дарували недавно, нехай дістає і користується. А прострочені приправи – так це і взагалі необдумано.
Викинути все це Галина Степанівна погоджувалася, кивала головою – так, мовляв, треба якось зайнятися всім, перебрати аптечку. Але до справи за кілька років так і не дійшла, хоча кілька разів навіть приступали до прибирання.
– Починаємо з нею прибирати, я складаю в пакет, а вона дістає і на місце ставить, каже, що згодиться ще! Я давно вже зрозуміла, що з нею каші не звариш. Цього разу дуже вдало вийшло. Відправили її на дачу все вдвох з чоловіком вичистили. Чого тільки не знайшли! А вона ще й сердиться на мене.
