Коли свекруха сказала тост: «Жінка має слухатися чоловіка в усьому, бо він голова», мені хотілося реготати на весь голос, бо ця жінка вже роки командує, що сином, що чоловіком і не дає нікому й пискнути

Мама мені говорила аби я з ними не зв’язувалася, бо з такою свекрухою можна з подружнього гніздечка вперед ногами вийти.

Але я була надто закохана в Арсена, щоб зважувати на таку перешкоду, як мама. Я думала, що вона мене просто не знає, але, коли побачить як я люблю її сина, як я про нього дбаю, то вона змінить свою думку.

І всі ми будемо жити довго і щасливо. Але я прорахувалася.

Справа в тому, що в Арсена ще була бабуся, така сама, як його мама, а може, й досконаліша в прагненні командувати.

І ось ці дві жінки були наче той цербер, який недогледів найкращий скарб і тепер мають повернути його назад.

Арсен і справді був скарбом, але лише в моїх і їхніх очах, бо насправді, чоловік без житла, машини і високої зарплати може бути мрією для жінки тільки тоді, коли його люблять.

От і я любила та надіялася, що я теж, без квартири, машини і високої зарплати, буду в його очах скарбом.

На моє щастя, так і сталося. Але бабуся зі свекрухою вирішили зайти з козирів:

– Діточки, чого ви будете жити на орендованій квартирі?, – казала бабуся, – Поживіть у мене, і мені веселіше, і вам економніше.

То була дуже приваблива пропозиція, якщо зважити, що ми вирішили відкладати на власну квартиру.

Я знала, що буде не легко, але надіялася, що буде хоча б економно. Зав’язала нерви в тугий вузол, наліпила посмішку і погодилася жити з бабусею.

Вона мені претензію, а я їй посмішку і кажу, яка ж вона молодець, що на це звернула мою увагу, бо я б зроду не здогадалася приготувати Арсенові вечерю чи попрасувати звечора сорочку.

– Що б я без вас робила, – казала я з приклеєною посмішкою.

Так, мене бабуся навчила, як правильно замітати, витрушувати килимки на вулиці і мити підлогу:

– Віро, ти не правильно підлогу миєш, – кричала вона з сусідньої кімнати.

– Але ж ви не бачите, як я мию, – казала їй я.

– Зате чую!, – казала бабуся.

Далі дуже часто в гості почала приходити свекруха і вони обоє слідкували аби я після роботи мчала в магазин, далі додому, готувала вечерю і ніжно усміхалася.

Через кілька місяців такого марафону мені хотілося тільки мило шкірити зуби і я сказала Арсену, що витрати на рецепт у психіатра обійдеться нам дорожче, ніж оренда квартири.

Після такої муштри власна, хоч і орендована, квартира видавалася якимось раєм. Там був отакенний шар пилюки і порожній холодильник. Але почувалися ми набагато краще, ніж при щоденному вологому прибиранні і першому, другому і компоту на бабусиній кухні.

Коли свекруха хотіла прийти в гості, то нас часто не виявлялося вдома, бо треба попереджати, що ви їдете, а не дзвонити в квартиру і гримати ногами.

А потім ми взагалі переїхали в іншу країну і раптово я стала улюбленою невісткою, що бабусі, що свекрухи.

Вони просили нас вернутися назад, а на наші аргументи, що ми хочемо придбати квартиру, казали:

– Бабуся переїде жити до нас, а ви живіть в її квартирі.

– Ні, дякуємо, ми вже якось самі.

Вернулися ми через три роки і все у нас було добре, бо й квартира тепер власна, рідні нами не натішаться і ми вже чекаємо поповнення в родині.

Оскільки мене тепер не можна нервувати, то дві головні жінки в житті Арсена збавили тон і обороти.

Надіються, що буде онук, якого треба буде навчити бути головним не тільки в їхньому житті, але й головним в житті майбутньої жінки.

– Чоловік має змалку вчитися та бачити, як треба поводитися з жінками і як ними керувати.

Знаєте, думаю, що мені пощастило таки зі свекрухою і бабусею, бо якби вони не навчили Арсена, як то керувати жінкою, то у нас нічого б не вийшло з нашими характерами.

Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота