Коли я побачила, що зовиця влаштувала в моїй квартирі – викинула її речі у вікно. Та мого чоловіка це образило

У мого чоловіка є молодша сестра – Аніта. Я завжди ставилась до неї нормально, але особливо ми все ж не товаришували.

Коли ми з Сашком побрались – не мали нічого. Якийсь час жили з батьками, але чоловік почав сваритися з моїм татом. Ми тоді мало не розлучилися, та я вирішила, що мушу зберегти шлюб і запропонувала чоловікові:

– Ми мусимо переїхати! Інакше доведеться розлучатись.

Ми винайняли маленьку квартиру і почали наполегливо працювати, аби заробити на власне житло. Чоловік навіть їздив на пів року на заробітки. І врешті через три роки ми назбирали 15 тисяч євро на невеличку однокімнатну квартиру. Але ремонту там зовсім не було. Вирішили, що поки все не зробимо ідеально – не переїдемо.

Згодом вже з дитиною ми заїхали у власну охайну квартиру. Все було чудово, ми намагалися утримувати все в ідеальному порядку, аби зберегти житло в гарному стані. Буквально – не дихали на ті стіни.

І ось цьогоріч влітку ми вирішили поїхати у відпустку до мами в село. І раптом зателефонувала Аніта. Вона вже два роки, як заміжня.

– Я посварилась з чоловіком, можна у вас пожити, поки ви в селі.

– Ну, добре, але щойно ми повернемося – маєш з’їхати.

Минув місяць, ми зібрались повертатися. І раптом зовиця заявила:

– Що мені робити? Куди мені йти з дитиною?

Вона гірко плакала і вмовляла мене залишитися ще в селі. Я мала таку можливість, адже село поруч з містом і добиратись до роботи не важко. Та мені було неприємно, що у квартирі, на яку ми так важко заробляли – живуть інші люди. Та чоловік вмовив мене. Ми дали їй ще місяць.

І ось минуло кілька тижнів і я вирішила провідати Аніту. Разом з тим нагадати їй, що я хочу повернутися. І ось заходжу я у свою викохану квартиру і що бачу… В коридорі повно багнюки. На білій стіні якась пляма, в кімнаті стоїть велосипед в болоті, всюди розкидані речі, а що на кухні – словами не описати. Гора брудного посуду, на плиті нагорілий жир, плями. Мене аж трусило від злості.

– Вже збирай речі і їдь куди хочеш! – закричала я.

– Ти що? Я ж з дитиною. Куди піду.

– Твої проблеми. Ти що з моєї квартири зробила. Ніякої поваги. Якщо сама не заробила на це, то можна так ставитися?

Та вона навіть не думала нікуди йти. Почала телефонувати Сашкові. Та я не витримала, взяла її речі й жбурнула у вікно. Ми страшенно посварилися і зовиця нажалілася моєму чоловікові. Тепер ніхто зі мною не спілкується – ані вона, ані свекри, ані Сашко. Та хіба ж я не маю рацію?

Як гадаєте, я занадто погарячкувала?