Крик душі.”Я тебе українською колисковою присипляла, як ти можеш, доню- лебеділа Ганна?!-Маман хватит размазывать сопли!”

Чужа серед чужих. Ганні снилася внучка, котрої вона ще не бачила. І невідомо, чи побачить… А Марічці чи, як її там називають, Машенці, вже три місяці. І не знала би про її існування, якби старша дочка не сказала… Вони з молодшою зрідка спілкуються. А з нею, з матір’ю, стали ворогами.

Ростила донечок, плекала, виховувала однаково, а такі різні. Лакмусовий папірець війни проявив цю різність. Тепер Ганна не здригається від пострілів і вибухів, бо найруйнівніший вибух пролунав у їхній родині, навіки розвівши близьких людей по обидва боки барикад. Старша донька Надія із сім’єю залишилися в Україні, за кілька десятків кілометрів від матері. Молодша Віра з чоловіком спакували валізи й виїхали до Росії. Автор: Лілія Костишин, Вільне Життя

«Я ж тебе українською колисковою присипляла, — лебеділа Ганна. — Ти ж у бабці в Карпатах виросла, в Черемоші купалася. Як ти можеш, доню?!» «Хватит розмазивать ети сопли», — кинула замість прощання.

І зосталася Ганна, чужа серед чужих, сама-самісінька в окупованому містечку. Надя кликала матір до себе, але та боялася квартиру залишати, бо ж пограбують нелюди. Навіть на цвинтар, на чоловікову могилу не ходила. Не так кулі в спину боялася, як укотре почути вслід їдке: «Бандеровка!» Тремтіла ночами, щоби не прийшли, боронь Боже, й не забрали. Бо катівні вона в свої 70 точно не витримає…

Як жила тих кілька місяців у облозі — не виказати й не виплакати. І світла тижнями не було, і води, і хліба… І жодної прихильної душі поруч. Вийде часом у двір, а що кому можна сказати чи ні — не знає. Тож мовчить.

Усі їстівні запаси закінчилися. Гроші теж. Забувалася за вишиванням. Витягнула з шафи відріз полотна, нитки — того добра в неї все життя повно, бо ж кохалася у вишиванні, й почала гаптувати сорочку для своєї Віруні. Вірила: доня повернеться. Перебіситься, прозріє і повернеться. Бо ніде ж так добре людині не може бути, як удома, на рідній землі…

І при денному світлі, й при свічці вишивала Ганна й куталася від холоду війни в теплі спогади. Пригадувала швидкоплинну молодість на Півночі Росії, куди їх із чоловіком закинула доля на пошуки довгого рубля. З карпатського барвистого краю — у вічну мерзлоту. Але молоді були, сильні. Коли діти підросли, вирішили повертатися, та довго не могли обміняти квартиру. Ніхто із Західної України не зголошувався. Зате трапилися охочі зі Східної. Так і опинилися Ганна з Миколою на Донеччині. Хоча її степи й терикони так і не замінили їм полонин і гір.

При згадці про рідне карпатське село Ганна знову починала плакати. Крапали сльози на полотно, змінюючи барви квіткового орнаменту, зволожували зморшки на спрацьованих руках… Тоді проганяла Ганна свій жаль коломийками. Але тихесенько співала, щоби сусіди не вчули.

На щастя, окупація довго не тривала. Відбили наші хлопчики її чуже-рідне містечко.

Плакала того дня на радощах уголос. Плакала й молилася. А ввечері, наївна, вдягнула вишиванку й вийшла на вулицю. Бо чого їй тепер боятися? Тепер вона знову може вільно почуватися українкою у звільненому українському місті.

Та не пройшла Ганна й кілька кроків, як їй ударили в спину гірким: «Ти посмотри: вишиванку надела, б… старая. С первого раза тебя, банд*ровку, не пришили, так со второго точно прикандичат. Они вернутся, не радуйся!»

Схилила голову, різко обернулася і майже побігла до під’їзду. Уже вдома, зачинивши за собою двері, перевела подих. «Як то так? — думала. — Хто ж мене захистить? Що робити?» Рука потягнулася за пігулкою, але блістер був порожнім. До аптеки ж ходити боялася. Та й гроші економила, аби без хліба не залишитися…

Уже півтора року минуло, як звільнили наші хлопчики чуже-рідне Ганнине містечко. Уже й вишиванку для Віруні скінчила, та доня мовчить… А оце днями Надя сказала, що вона народила. І її дитятко, внученька Марічка снилася бабусі цієї ночі. Крихітна така, гарненька, рученятка простягала до неї, агукала… «Якісь клопоти матиму», — подумала Ганна.

Бо ще її бабуня казали: маленькі діти сняться до клопотів. Відклавши вбік шиття, пішла жінка до кухні поставити чайник. І раптом — звук розбитого скла. Що це? Знову стріляють? Схопившись за серце однією рукою і тримаючись за стіну другою, пішла до кімнати. Посередині неї, на килимі, лежало щось велике, загорнене в папір. Спершу сховалася за стіну. Думала, що вибухне. А за хвилину-другу підійшла й почала вивчати «гостинець». То був камінь. А на папері великими друкованими літерами хтось вивів: «Сдoхни, с….бандер*вская!»

Крізь розбиту шибку війнув вітерець. Посеред кімнати стояла на колінах сива жінка і співала: Рідний край — прекрасна земля, чужий — домовина.Не кидаймо ж той садочок і оту хатину…