Кума мені на пенсії знайшла роботу і я так вам скажу, що я давно про таку мріяла – доглядати багатий будинок. Власники виїхали, але залишилися квіти, собака і хата хоче аби її провітрювали, мили, та й в жилу хату ніхто не залізе. Самі господарі не знали коли приїдуть, а здавати комусь чужому не хотіли.
– Василино, то мій Костя з бригадою ту хату будували, тому газда й попросив його знайти якусь порядну людину аби її доглядала. А ти вічно на свого Степана скаржишся, що грошей нема, то от є шанс заробити. Можемо там позмінно працювати, по місяцю чи по два.
Але мені там так сподобалося, що я й їхати не хотіла.
А що вдома? Чоловік лиш зазирає аби йому було смачно наварено, ніколи слова доброго не чую. Діти як приїдуть, то теж я маю всіх обслужити: наварити і ще й дітей глядіти. Я вже ніякої радості від того життя не відчуваю.
А тут наче та пані – коли захотіла, тоді й встала, що собі схотіла їсти – зварила. По дому походила, там провітрила, там протерла і сидиш собі перед телевізором. Всі вигоди в хаті, нікуди в мороз не треба бігти.
Коли кума попросила аби я побула на Різдво, то я радо погодилася, бо ті гостини мене віддавна вже дратують, а тут справжнісінький курорт.
Не скажу, що перезнайомилася з усіма сусідами, але в магазині знайшла спільну мову з продавчинею, то вона й каже, що тут або люди виїхали, або чужі заселилися, тому всі практично новенькі.
А там і з одним чоловіком познайомилася, такий знаєте, приємний, такий ввічливий, все через «прошу» і «перепрошую». Та мій Степан таких слів не знає! Все як не бурчить, то мовчить і отака старість з ним мене чекає.
Новий знайомий Толик почав до мене заходити в гості, то квіточку принесе, то ігристе. І так ми собі любесенько сидимо за моїми голубцями та душу один одному виливаємо, що я вирішила палити всі мости.
Ну а що? Я в душі вже на Степанові поставила крапку і вже вся дружина Толика, хоч ми, не подумайте, навіть за руки не трималися і таке нічого не було сказане. Я просто вже подумала, що таке скоро буде, то я маю мати чисту совість перед Степаном, бо я ж йому перед Богом давала обітницю.
Набрала я його і кажу:
– Все, чоловіче, мушу тобі сама розказати аби ти від мене почув. Не перебивай мене. Я тут знайшла зовсім інше життя, я так мріяла з жити ще як ми з тобою лиш починали. Але ти мене привів до своєї матері, яка мені жити не давала і я лиш знала, що робота і господарка. А тут я себе чую людиною, а не безплатною робочою силою. Тут чоловіки приємні, які слова гарні говорять, а від тебе за всі ці роки й не дочекалася. Прощай.
Отак сказала і телефон виключила аби він мені вже не дзвонив, аби діти теж не розказували мені, як то має бути. І так ніби я якийсь тягар з плечей скинула. Та, бо так і є – я тягла їх всіх, всім догоджала, бо мир і спокій мав бути в родині, а мені хтось сказав «посидь, я за тебе зроблю»? Ніхто.
Але де я знала, що то буде далі! через який день на порозі моя кума, вся така невдоволена, бо ж скоро весна і вона планувала вже посадити город і потім приїхати, але ж ні, а за нею мій Степан…
Стоїть і мовчить! А я вже закипаю!
– Ти чого приїхав? Я тобі ясно сказала!
– Та я той… Я там розсаду посадив як ти колись, а вона щось не сходить. Парник поправив, то давай збирай речі і їдемо.
– А скільки посадив перців, а скільки помідорів?
– Та в усі стаканчики, що ти робила.
– На сонце поставив?
– Та в коридорі…
– Та яке, то треба до хати, а потім туди. Нічого без мене не можеш!
Ну як таким бути? Та ж воно тепла хоче, а він в коридор і що з того потім виросте? Буде лізти аж до Великодня! Ну, хоч парник зробив і вже добре, я там посаджу ще баклажани, ще того року думала про таке…
Вже в потязі я наче схаменулася.
– Я ж… Я ж тобі сказала все, то ти чого за мною приїхав?
– Василино, таке життя не для простих людей. Потроху розум ся тратить… Ти ж у мене не така.
Я мовчала. Дійсно, щось найшло?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
