Квиток додому… Довгі кілометри дороги. В автобусі багато людей, але всі мовчазні. Кожен думає про своє… Я не знала, їду назустріч своїй долі чи…
Після дзвінка від тітки Дарина збиралась додому. Це було поспішне, спонтанне бажання…
Дарина – медсестра. Ще до війни поїхала за кордон на роботу. Не бачила іншого виходу…
…Колишня свекруха мало не за волосся волокла її на аборт. Така була воля цієї владної жінки. Не любила пихата Мар’яна Владиславівна невістку. Бо Дарина – «якась там» медсестра. Ще й сирота. Тітка виховала.
Мирослав, чоловік, Дарину кохав. А от захистити від матері не міг.
Коли Дарина завагітніла вдруге, просила чоловіка нічого не казати свекрусі. Але він проговорився.
Мар’яна Владиславівна щодня пиляла невістку. Дарина маля не виносила.
– Мама не винна, просто характер у неї складний, – казав чоловік.
Переконував: діти у них ще будуть. Та Дарина знала: більше завагітніти не зможе.
Мирославові набридли вічні сварки вдома. Допізна затримувався в офісі. Був без настрою.
Свекруха мало не щодня штрикала Дарину, що син має престижну роботу, гарну платню.
– А твоїх копійок навіть на гарну косметику не вистачає. Хоча, ти й толком
користуватися нею не вмієш, – знущально насміхалася.
Дарина пішла б від чоловіка, але куди? У тітки сім’я. Мама не зізналася від кого дитину народила, тому про батька жодних відомостей. Материні батьки внучки не сприйняли і не прийняли. Молода жінка жила з малям у двоюрідної сестри Віри. А потім занедужала. Не врятували.
Віра оформила над маленькою опіку. Виростила. Вивчила.
Дарина могла би повернутися до тітки. Але й так була вдячна Вірі, що завдяки їй не потрапила до дитбудинку. Тож не хотіла турбувати.
…Мирослав зробив Дарині «подарунок» на день народження. Поклав перед нею конверта з грошима й мовив:
– Я втомився. Ми живемо, наче чужі. І ті вічні скандали…
– У тебе є інша?
– Це тут ні до чого. Кажу тобі – втомився. Ми розлучимось. А ось частина грошей на квартиру. Решту або заробиш, або можеш узяти позику. І ще. Мама про ці гроші нічого не знає. Я їх заробив. Не відмовляйся. Я тобі не ворог. Просто життя у нас не склалося…
…Дарина розрахувалася з лікарні й поїхала за кордон заробляти «решту» на житло. Заробила. Купила помешкання. Але вирішила затриматися на заробітках ще деякий час.
Віра раділа за племінницю, що та давала собі раду. І сумувала, коли Дарина після відпустки знову збиралася на чужину.
– Я недавно однокласника твого зустріла, Максима, – завела розмову тітка під час Дарининої відпустки. – Дружина його померла. Двоє дітей на руках. Шкода чоловіка.
– Колись він мене на побачення запрошував, а я відмовлялась. Матері його боялася. Вона у нас математику викладала. Вимогливою була.
…Війна застала Дарину за кордоном. Було тривожно за тітку, за Славка, її сина, якого мобілізували на фронт. Підтримувала рідних матеріально. І шалено хотіла додому.
Навесні приїхала до рідного міста. Йшов другий рік війни.
– Привіт, Дарино, – поруч з нею зупинився на вулиці військовий.
– Максим?!
– Відпустили трошки додому.
– Але ж ти міг не йти на війну. У тебе діти.
– Заради них воюю. Добровольцем пішов. Я не уявляю, що їх… що вони… Діти з батьками. А ти як, Дарино?
– Я також у відпустці.
– Тітка казала, що ти за кордоном. Маєш хвильку часу? Можемо випити кави.
Вони згадували школу, однокласників. Тему війни Максим оминав. Дарина зізналася, чому колись ігнорувала його запрошення на побачення.
– А я думав, що не подобаюсь тобі. Навіть не здогадувався, що матері моєї боялася.
– Надії Петрівни, Максиме, суворої вчительки математики.
– А тепер я військовий і одинокий батько з двома дітьми. Про побачення годі думати, – сумно пожартував.
– А ти спробуй. Запроси.
Якось у магазині побачила Максима з дітьми. Хлопчик і дівчинка. Ігорчик і Наталочка. Старший братик і молодша сестричка. Вони обожнюють свого тата. І з цікавістю дивляться на незнайомку.
Максим розповів їм про тьотю Дарину, в яку колись був закоханий. Наталочка сором’язливо опустила очі. А Ігор по-дорослому запитав:
– Але ж ти любиш маму?
…Час минув швидко.
– Треба повертатися, – мовив Максим.
– Можна провести тебе?
– Так, Дарино. Дякую.
…Його проводили діти і Надія Петрівна з чоловіком. Дарина підійшла трішки пізніше.
Пора… Теплі слова перед дорогою. Сльози. Побажання берегти себе і повернутися живим та здоровим.
– Я кохаю тебе, – прошепотів, обійнявши Дарину, Максим.
…Невдовзі й Дарина повернулася за кордон на роботу.
Вона часто згадувала Максимові слова. Може, сказав їх під впливом емоцій? Максим їй подобався. Але про стосунки не думала. У нього діти, які досі пам’ятають та люблять маму. І, зрештою, він на війні.
…Дарині зателефонувала тітка. Сказала, що у неї все гаразд. Славко також живий-здоровий. І, витримавши паузу, мовила:
– Я Максима бачила. Поранений був. Зараз на реабілітації. Видужає і повернеться на фронт.
– Довго ще буде на реабілітації?
– Не знаю. Не казав. І… він запитував про тебе…
Дарина хотіла побачити Максима. Підтримати. Випросила на роботі декілька днів, аби поїхати в Україну, все пояснила. Її зрозуміли.
Квиток додому… Довгі кілометри дороги. В автобусі багато людей, але всі мовчазні. Кожен думає про своє…
З кордону зателефонувала Максимові. Сказала, що скоро буде вдома.
– Тебе зустріти?
– Ні, я сама… Дякую.
Не знала, їде назустріч своїй долі чи…
