Логіка свекрухи мені абсолютно не зрозуміла.
В другий день свят ми прийшли в гості до свекрухи. Я спеціально відкладала цей візит, бо за 10 років мого життя у шлюбі знаю, що посиденьки з свекрухою нічим добрим не закінчуються.
У моєї свекрухи дуже трепетне ставлення до грошей. Вона виросла в небагатій робітничій сім’ї, де економити на кожній копійці було нормою. Батько працював звичайним робочим на заводі, мати швачка на фабриці працювали багато, а ось грошей в той час за таку роботу отримували мало. Тому дитинство матері чоловіка пройшло без надмірностей. Свої дитячі звички до економії вона перенесла і в доросле життя.
У такій же манері вона виховала і свого сина. Чоловік розповідав мені, як в дитинстві йому доводилося довго ходити в одязі, на якому вже місця не було для латочок. Він просив матір купити йому інші штани або сорочку, але мати завжди відповідала одне і теж: «Навіщо купувати нове, якщо цю річ ще можна відремонтувати і таким чином заощадимо гроші».
Перші роки нашого заміжжя мені насилу вдавалося вмовляти його на хоч якісь витрати. Банальний похід в магазин за продуктами перетворювався в випробування. Ми обходили кілька магазинів, де чоловік записував ціни на те, що ми хотіли купити. А потім порівнював де і дешевше, і тільки після цього ми купували. Такі закупівлі тривали іноді по 3-4 години і все заради вигоди в кілька десятків гривень. Це було нестерпно.
Все ж через кілька років мені вдалося змінити ставлення чоловіка до грошей. Але ось свекруху переробити було неможливо.
Вона була настільки економною у всьому, що іноді це здавалося просто нереальним. Вона ще досі працює, отримує непогану зарплату, але про те, щоб купити собі якусь обновку, і мови не може бути. Якось в неї в шафі я побачила новеньке пальто. Коли придивилася уважніше, згадала, що в моєї мами теж таке було. Такі пальта з великим коміром з якогось хутра були модними ще років 30 тому. Як свекрусі вдалося зберегти річ в такому стані?
Я її про це запитала, і отримала традиційну відповідь: «Речі треба берегти, а гроші економити». Виявляється, це пальто вона одягала всього кілька разів, і тепер воно як музейний експонат красується в неї в шафі, в той час як моя мама носила його кілька сезонів, і давно вже забула, що така річ колись у неї була. Логіка свекрухи мені абсолютно не зрозуміла.
У вихідні вона часто приїжджала до нас в гості. Побачити сина і внучку. Я не хотіла, щоб наша дочка, в чому мала потребу і тому ми з чоловіком намагалися їй давати все, що треба, і більшість з того, що вона хотіла. Купували красиві і дорогі речі, іграшки, ляльки. Чоловікові особливо подобалося давати дочці те, чого він був сам позбавлений в своєму дитинстві.
Така наша поведінка щодо виховання дитини дуже не подобалася нашій свекрусі, і вона постійно читала нам нотації, як ми неправильно живемо.
– Ви що дитину з малих років до розкоші привчаєте. Звикне, що в житті все легко дістається. Або недолугою стане, або утриманкою.
На що я не мовчала і відповідала:
– Ви, Зіно Андріївно, минулим живете. Для Вас і досі 10 гривень величезні гроші. Нехай наша дочка в розкоші як ви говорите, зростає. А не як ваш син латках ходив.
– Наше покоління на економії зростало, – не вгавала свекруха. – А ви невдячні.
Правда, коли ми приходимо в гості, стіл свекруха накриває щедрий, без економії, добре, що хоч на їжу вона не скупиться.
Ось так і живемо. Деяких людей змінити неможливо, але це не означає, що ми маємо жити так само. Зараз часи інші.
