Люба вийшла з ліфта, намацала в сумочці ключі й остовпіла. На її дверях був жирний напис

Сусідня квартира продавалася, у її власній, крім неї, жили тільки чоловік і син. Тож кому адресувався смачний епітет, сумнівів не залишалося. Вона відімкнула двері. Не роззуваючись, пішла у ванну, намочила ганчірку та спробувала стерти лайку. Де там!

– Хто це тебе так приголубив? – посміхнувся чоловік, коли увечері відтирав фарбу розчинником. Шанувальника якогось обдурила? Джерело

– Уявлення не маю, – зітхнула Люба. – Можливо, помилилися поверхом чи під’їздом?

Вона була у тому чудовому віці, коли жінка ще не забула пристрасть кохання, але вже виробила проти неї стійкий імунітет. А стосунки з чоловіком завчасно перейшли з інтuмних у родинні. У плані кар’єри теж усе було спокійно – середню вершину давно підкорено, грошей на скромне життя вистачає, а до діамантів Люба була байдужа, як вигодувана травою корова – до “делікатесів” “Макдональдса”.

Перед сном, як завжди, зателефонувала подруга Елла. Що новенького? Як настрій?

– Сукою обізвали, – поскаржилася Люба.

– Та ти що? – оживилася та. – Чоловік?

– Бог милував, – відказала Люба і на мить уявила інтелігентного Гошу в ролі дебошира. – На дверях хтось написав. А хто – навіть гадки не маю.

Не можна сказати, що інцидент вибив жінку з колії. Але певний дискомфорт залишився. В молодості Любу виносила зі сну шипуча піна радості життя. У зрілості вона занурювалася в ранок, як у кришталеве гірське озеро. Тепер сонною тріскою погойдувалася на хвилях, які вряди-годи турбували поверхню плеса.

Народження сина вважала єдиним і останнім десертом решти життя. Але син-телепень не поспішав її радувати, стрибав із безтурботністю юного жеребця від однієї дівчини до іншої. От і остання подружка залишилася ні з чим, а Люба ж її уласкавлювала, дарувала парфуми. То, можливо, це вона списала невдачу на свекруху?

Особисте життя найближчої подруги зовні мало чим відрізнялося від Любиного. Все було зразково, щоправда, іншої якості. Ніби Люба купила життя на базарі, а Елла – у дорогому бутику.

Теж чоловік, але не якийсь там інженер, а представник середнього бізнесу. Теж дитина, але не син-пофігіст, а дочка-подружка. І робота ніби скромна, але з виходом на сильних світу цього. Навіть неприємності для Елли закінчувалися з вигодою: зрадливий чоловік замолював гріхи подарунками, дочка після абортів тягнула матір на курорт, за які розраховувався коханець.

Ці приємні дріб’язки, утім, не заважали подрузі скрупульозно підраховувати доходи навколишніх. І не соромилася гніватися, якщо хтось наважився ступити за межі пристойної бідності. Були в Елли й позитивні риси – начитаність, почуття гумору, уміння солодко лестити.

Вранці Люба прокинулася з осколком скла в душі. Ледь стрималася, щоб одразу не кинутися в коридор подивитися на двері. Проте вмилася, заварила каву і сіла дивитися ранкову передачу, але в найцікавіший момент у двері подзвонили. На порозі стояла сусідка по сходовому майданчику.

– Ти бачила? – урочисто запитала вона, киваючи на двері. – А я вранці пішла по молоко… Дивлюсь, а тут таке!

У Люби забилося серце, пересохло в роті, закололо під лопаткою. Що ж це за напасть така! Кому вона перейшла дорогу? Все життя для людей старалася – у борг давала, сповіді вислуховувала, з чоловіками мирила, сама в гречку не скакала… Вона полізла в комірчину по розчинник, але пляшка вислизнула з рук і з гуркотом розбилася.

– Що тут з самого ранку коїться? – виповз із кімнати заспаний Гоша. – У неділю відпочити не дають!

– Знову обізвали, – розгублено повідомила Люба, змітаючи осколки скла в совок. І губи її зрадливо затремтіли.

Сьогодні в розпорядженні Люби були квитки на концерти заїжджих зірок. З цієї нагоди вона навіть сходила до кравчині й замовила собі костюм, фасон якого підказала звихнута на моді Елла. Сьогодні треба було йти забирати, щоб увечері заявитися у театр із подругою. Але їй зараз хотілося одного – упасти на ліжко і ридати.

З яким єхидством дивилася на неї сусідка! А Гоша! Він і не подумав стирати цей мерзенний напис. Посміхнувся так неприємно і заявив: “Ти ж розчинник розбила?!” А ввечері, коли сиділа з Еллою в м’яких кріслах опери, вона не насолоджувалася, а пошепки скаржилася на невидимого ворога:

– Ну скажи, за що? Хіба я кого-небудь скривдила?

Мудра Елла протяжно і сумно зітхнула та погладила Любчину долоню:

– Таке життя, люба, нічого не вдієш! Не здивуюся, якщо це Гошина робота. А раптом він завів коханку і так незграбно переводить стрілки на тебе?

Додому Люба повернулася на таксі й з внутрішнім хвилюванням вийшла з ліфта. Зітхнула з полегшенням – двері були чисті, кошмар скінчився.

– Це ти вимив двері? – запитала вона в Гоші, який втупився у телевізор.

– А то! – картинно потупився чоловік і, схопивши її за руку, затягнув під себе.

“Господи, як приємно лежати на рідному плечі й чути, як б’ється кохане серце!” – думала Люба, засинаючи. А вранці, тікаючи на роботу, вона почувалася молодою і щасливою.

Наприкінці робочого дня по кабінетах, вихиляючи стегнами, пробіглася секретарка Таня: “Ніхто не йде додому, усі до мене на п’ять крапель!

“П’ятьма краплями”, звісно, не обійшлося, тож іменинниця послала гінця по добавку. Поки жінки нарізали сир, Люба зателефонувала додому попередити, що затримається.

– Мамо, а що це за гидота на наших дверях? – запитав син, позіхаючи. Цей бовдур знову не ночував удома, а тепер не пішов на лекції й відсипається. У Люби все обірвалося всередині.

– Візьми в комірчині розчинник і зітри, – попросила вона й почала збиратися додому. Настрій був безповоротно зіпсований. Ну кому вона наступила на хвіст?

Біля під’їзду, як завжди, дихала повітрям зграйка нудьгуючих бабусь. Побачивши Любу, зашушукали. Коли піднімалася сходами, то почула за спиною єхидний смішок. Цього ще не вистачало – стати посміховиськом! У будинку вона прожила більш як двадцять років, її вважали елітою. І хоча вона ні з ким ніколи не дружила, проте не була осторонь сусідських проблем – і гроші на похорон здавала, і на суботники виходила, і старі речі роздавала.

Треба будь-що-будь упіймати за руку мерзотника, який псує їй нерви і репутацію. Навіть якщо заради цього доведеться не піти на роботу й добу просидіти в засідці. Гоша зустрів дружину іронічно.

– Як погуляла? – єхидно запитав він. – Може, нарешті, поясниш, кому ти так насолила? Диму без вогню не буває!

– Він так зі мною розмовляв! – скаржилася телефоном Еллі. – Уявляєш, ліг спати на дивані в залі!

Коли будинок нарешті затих, а стрілка годинника підповзла до півночі, у Люби з’явилася ідея. Вона насунула спортивний костюм чоловіка, синову бейсболку, узяла подушечку і вислизнула на сходи. Там, у темряві й тиші, вона проведе всю ніч і вистежить невидимого ворога!

Люба піднялася на поверх вище, примостила пуфик біля сміттєпроводу і присіла. В полон взяли думки і спогади. Згадала, як в’їжджали з чоловіком у цей будинок, закохані, щасливі, молоді; як ламався ліфт, і вона тягала по сходинках візок; як Гоша змайстрував на подвір’ї пісочницю і завіз гарний жовтий пісок.

Де тепер ті діти, які ліпили з сином пасочки? Один у Києві, добре влаштувався, інший опустився, став наркоманом. У дівчаток теж склалося по-різному. Та, що їй подобалася, народила без чоловіка, працює в магазині продавцем, волочиться з п’яними мужикамиі. А та, що здавалася поганулею-товстункою, зробила кар’єру, тепер приїжджає до батьків на чорному “мерсі”.

Лише її марудне життя наче в сміттєпровід вилетіло. Нема за що зачепитися спогадами – мила, прала, варила, пестила своїх чоловіків, клеїла шпалери, ліпила вареники, крутила голубці. Друкувала чоловікові дисертацію, виправляла коректуру статей, щиро раділа його захисту.

Возила сина в інший кінець міста у музичну школу. На особистому житті поставила хрест – навіть зі шкільними друзями жодного разу не зустрічалася. Де ті друзі її ніжної юності? Тільки Елла й залишилася. І ось підсумок її життя, нагорода за відданість сім’ї – хтось з диявольською наполегливістю намагається переконати весь будинок, що вона – сyка.

Люба глянула на годинник – перша година ночі, її кривдник давно вже спить, а вона сидить, можна сказати, біля параші. Вона вже встала і нагнулася за пуфиком, але цієї миті гримнули вхідні двері під’їзду, загудів ліфт. Люба завмерла, затиснувши в одній руці ліхтарик, а в інший газовий балончик. Ліфт зупинився на її поверсі й випустив нічного гостя. Довгий плащ з капюшоном скрадав обличчя і фігуру, у руці блиснув балончик з фарбою.

– Стій, руки вгору! – гаркнула Люба басом. Лиходій здригнувся, випустив з рук балончик й обернувся. Промінь ліхтарика освітив спотворене жахом обличчя. Люба не повірила своїм очам – це була Елла!

– Ти? – зойкнула вона. – Але чому ж я сyка?

– Тому що ти щаслива, – жалібно схлипнула Елла. – Тебе усі люблять, усі поважають – і чоловік, і син, і колеги. А об мене витирають ноги. Раніш здавалося, що все вимірюється грошима. А тепер я з головою у лайні зі всіма своїми діамантами. Їх на ніч знімаєш, і що залишається? Самотність, смуток, безвихідь…

Гошу розбудив будильник. За звичкою він повернувся на бік, щоб поцілувати дружину, але згадав, що влігся спати на дивані. От старий дурень, приревнував невідь до кого. Засунув ноги в капці й почовгав на кухню ставити чайник. І остовпів: за столом, обійнявшись, сиділи розпатлані, зарюмсані жінки, самотньо блищала порожня пляшка коньяку.

– Не зрозумів! – почухав він волосаті груди. – У вас що, дівчата, запій? І спати не лягали?

– Ми лиходія ловили, – повідомила умиротворена Люба. – Який нам двері псував.

– Піймали?

– Аякже! – похвалилася дружина. – Завдяки моїй найкращій подрузі.

– Розумниця! – чмокнув Гоша Еллу в тім’ячко. – Я завжди казав, що друг пізнається в біді!

Але “розумниця” чомусь заплакала…

Автор – Марина КОРЕЦЬ