Мама моя, наче вже доросла людина і все розуміє, але таке враження, що її любов до моєї молодшої сестри просто сліпа. Мені аж волосся дибки стає від того, що там твориться, а мати й далі за своє: – Аліночці допомогти треба, Аліночка ж дитинку має, а роботи не має

Ох, добре, що я живу далеко і того не бачу. Почалося все з того, що на мої шістнадцять мама не лише привітала мене з випуском зі школи, але й сповістила, що скоро я матиму братика чи сестричку.

Я була така здивована, адже все життя сама, а тут на тобі – родич буде. Мама себе з радості просто не чула, а, коли з’явилася Аліна, то ще більше зраділа:

– І одяг купувати не треба, все з тебе, Алло, піде.

Та зараз, можна було б подумати… Все нове купувала і чи не щодень:

– Коли ти була маленька такого вибору одягу й близько не було. А це все таке гарне, що я готова весь магазин скупити!

І відтоді наші шляхи з мамою дуже швидко розійшлися, бо у мене своє студентське життя, а у них Аліночка.

Хоч і було прикро, що мама не питає, як мої успіхи, а тішиться першими каракулями Аліни, наче це світовий шедевр.

Йшов час, я вийшла заміж і поїхала жити до чоловіка, у мене теж двоє дітей з’явилося на світ, як тут мама з новиною – Аліночка при надії.

– Дитина ж іще вона, може візьмеш до себе на виховання, щоб життя їй не псувати?, – питала мене мама, а я просто не могла повірити, що це каже мені мама.

– Вміла привести на світ, то зуміє й виростити, а у мене й так двоє, досить з мене!

Запросила на весілля до Алінки і так з гонором – і без тебе справилися. Вийшла Аліна заміж за такого ж розумника, як сама і стали жити вони в квартирі, яку молодятам дали свати.

Я не цікавилася, як там сестра, якби не мама, яка в кожній нашій розмові впихала Алінку і її сина Дмитрика.

– Алінці треба дати грошей, бо на підгузки та на харчування треба.

– А чоловіка в тій родині нема?, – питала я, натякаючи на зятя.

– Ой, та щось його ввесь час звільняють, бо він дуже принциповий.

– Принциповий в вісімнадцять років? Яка дивина.

Звичайно, що мама жила інтересами Аліни. Якось я до неї приїхала перед днем народження і просто мені сльози навернулися на очі – порожній холодильник! Там сиротіла каструлька супу і вранішня картопля, з салату лише квашена капуста!

– Мамо, а як ти планувала святкувати?, – питаю я її.

– Ой, та яке святкування, он Дмитрику треба взуття купити.

– Мамо, вони здорові люди, ними орати можна, а ти за ними бігаєш?

Та де. На день народження прийшла Аліна з Дмитриком і ще носом кривила, що нічого нема їсти, хоч я пішла в магазин і всього накупила.

– Якесь бідне у вас, мамо, святкування, – каже вона.

Я дивлюся на сестру і бачу, що вона й не планує йти працювати, що вона собі веселенько живе. Я глянула на маму, а вона й кивнула, мовляв, та трішечки, бо ж чоловік приносить.

– Мамо, або вона береться за голову, або ні!

– Я ж не покину онука!, – голосила вона.

Я поїхала додому і довго не могла зрозуміти, що ж це діється? Відтоді намагалася для мами передавати сумку з продуктами, бо жили ми в селі. Знала, що вона віддаватиме все Аліні, але хоча б щось їй перепадатиме.

Йшов час, мама забрала Дмитрика до себе і дуже ним тішилася, але Дмитрик пішов шляхами своїх батьків і вже привів до бабусі наречену, яка була при надії.

– Мамо, давай до мене, – просила я її, – Та скільки можна?

– Як я покину Дмитрика, коли у нього ні копійки, а дитинка от-от на світ з’явиться?

І, як ви розумієте, почала вона ще й Дмитра з його дитиною та дружиною на собі тягнути. Сама худенька, дмухнеш і полетить, а вони такі вгодовані і все на її пенсії.

А потім вона потрапила в стаціонар і ніхто з улюблених доньки, і онука не прийшли її провідати. Я приїхала до неї з твердим наміром забрати до себе:

– Мамо, вже сама бачиш, що діла не буде і всі твої зусилля за стільки років нічого тобі доброго не дали.

Мама нарешті погодилася і ми поїхали до мене. Сестра і онук не приїжджають до нас, бо нема потреби – живуть в своє задоволення. Але я певна, що мама б полетіла до них на крилах, якби вони її покликали. Я не розумію, чому?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота