Мама сама себе накрутила, представила найнегативніший сценарій з усіх можливих, після чого вирішила на мене образитися. Не спілкується та всіляко ігнорує мої спроби вийти на контакт
Мама сама себе накрутила, представила найнегативніший сценарій з усіх можливих, після чого вирішила на мене образитися. Не спілкується та всіляко ігнорує мої спроби вийти на контакт.
Раніше за нею я такого не помічала. Принаймні було все не так явно. Як на мене, так привід для образи мама вигадала дуже дурний.
Зайшла в нас розмова про маминих знайомих. У них бабуся у глибокій деменції. Ходить під себе, регулярно намагається втекти з дому, вигадує всякі неправдиві історії.
– Уявляєш, вона тепер каже, що її хочуть отруїти та висипає на підлогу всю їжу, яку знаходить, – ділилася зі мною новинами мама.
У її голосі було чутно співчуття до знайомих, бо на їх долю випала така проблема. Але ось у мене цього співчуття не було ані трохи. Давно вже адекватні члени сім’ї цієї знайомої пропонують відправити бабусю до спеціального закладу, де за нею буде цілодобовий нагляд та своєчасна медична допомога.
Але знайома гордо відмовляється, каже, що мама – це її хрест, який вона нестиме до кінця. Щоб стежити за бабусею, вона з роботи звільнилася. Звісно після цього, грошей одразу стало відчутно менше, що теж не сприяло гарному настрою у сім’ї. Так ще й постійні прибирання, нерви та збитки.
Я місяць тому до цих знайомих заїжджала, мама на їхнє прохання роздобула якісь ліки, а я їздила віддавати. Я навіть у квартиру не заходила: достатньо було запаху, який пішов із відчинених дверей.
У будинку, де доросла людина регулярно ходить під себе, навмисно знімаючи підгузок, де постійно миють з дезінфікуючими засобами, не може пахнути добре, а в тій квартирі відверто смерділо. Зверху ще лягав запах старості та ліків.
Мені незрозуміло, навіщо змушувати всю сім’ю страждати через своє невиразне почуття обов’язку. Ніхто ж не пропонує виганяти бабусю на вулицю, а у спеціалізованій установі за нею буде нормальний догляд. Це раніше такі заклади були порівняні з катівнями, зараз же можна спокійно підібрати хороший пансіонат, чи як це називається.
Свої думки я озвучила мамі, а вона якось швидко завелася і стала виводити на розмову: “а що я робитиму, якщо вона в старості стане ось такою ж проблемною?”
Брехати я сенсу не бачила. Сказала, що підберу найкраще місце та переселю маму туди. Оплачуватиму її перебування там, приїжджатиму в гості.
– Тобто скинеш матір на чужих людей, так? Гидуєш мною! – Зробила “логічний” висновок мама.
Я попросила її не згущувати фарби та не думати про те, що буде ще не завтра. Може, за цей час медицина так стрибне вперед, що таких проблем не буде. Але мама не хотіла залишати цю тему. Їй було потрібно з мене витягнути обіцянку, що я, так само як і знайомі, буду про неї піклуватися і страждати.
Такої обіцянки я не збиралася давати. Можна було збрехати, адже це питання далекого майбутнього. Але я не люблю брехати – не бачу сенсу.
І мама на мене образилася. Кричала, що вона мене народжувала в муках, горщик виносила, дупу мила, з ложечки годувала, а я тепер готова відправити її в будинок для людей похилого віку при першій нагоді.
Щось їй пояснити виявилося неможливим. Вона себе накрутила так, що від неї хіба що іскри не летіли. Дзвінки мої скидає, двері не відчиняє, спілкуватися не хоче. Заявила, що краще вже зараз припинити спілкування, ніж отримати отакий удар у спину в старості. Чи не дурість це? Вважаю, що дурість.
Одна справа, якщо вона просто постаріє і не зможе сама в магазин ходити, прибиратися, таке інше. Навіть допомогти їй помитися не проблема.
Але якщо вона буде такою ж хворою, як бабуся знайомих, у якої в голові каша, вона не впізнає рідню, може піти кудись і загубитися, то так, її треба буде помістити до спеціалізованої установи.
Так буде найкраще для всіх. Та ж знайома, яка робить зараз із себе мученицю, чекає не дочекається, коли бабуся вже піде на той світ і перестане отруювати їм життя. Я це точно знаю, від неї ж і чула фразу “швидше б бог маму забрав, бо вона так мучиться”.
Це вона сама і вся її сім’я мучиться, бабуся у запамороченій свідомості вже, дійсність майже не усвідомлює. В неї вже інше сприйняття дійсності. І такий стан речей мені здається неправильним. Зрозуміло, що люди втомилися, люди намучилися, але краще помістили б бабусю в пансіонат і не чекали, коли там її термін вже підійде.
Я своїм дітям накажу, якщо мене в старості наздожене таке горе, щоб не мучилися, не псували собі життя, а одразу ж оформляли мене в інтернат.
Моя ж мама вважає інакше. Це її право. Не хоче спілкуватися з рідною дочкою – збільшує шанси залишитись одна в старості.
