– Мамочко, я так хочу пригорнутися до тебе, я так скучила за тобою! – повторювала Ілонка щодня, ось уже протягом довгих семи днів, коли цей vірус скосив усю їхню родину. Дідусь з бабусею в лікарні, але їх провідувати не можна, і у кімнаті, де татко з мамою, теж не можна довго знаходитися, лише кілька хвилин і то на відстані

Ілонка сиділа з розгорнутою книжкою в кухні, біля вікна, але читати їй зовсім не хотілося. І на сонце не могла дивитися, бо вона разило в очі, і гуляти по подвір’ї теж не було бажання. Вперше, за своїх вісім років, дівчинка відчула маленьким серденьком, що таке смуток.

– Так треба, донечко! Ти мусиш так робити, слухатися нас, ти ж розумниця! – сказала мама.

– І вже зовсім доросла, – додав тато і сумно усміхнувся, зайшовшись довгим, глибоким кашлем.

– Мамочко, я так хочу пригорнутися до тебе, я так скучила за тобою! – повторювала Ілонка щодня, ось уже протягом довгих семи днів, коли цей vірус скосив усю їхню родину. Дідусь з бабусею в лікарні, але їх провідувати не можна, і у кімнаті, де татко з мамою, теж не можна довго знаходитися, лише кілька хвилин і то на відстані. Тяжко…

Ілонка відклала книжку, вдягла маску і тихенько відхилила двері до батьків. Мама саме робила татові укол. Потім він їй зробить – так і лікуються вдома. Навіть крапельниці навчилися ставити один одному, щоб до лікарні не лягати, бо ж з ким її залишать.

– Мамочко, я здалеку подивлюся, лише постою трішки, – попросила.

– Сонечко моє, ми ще не провітрювали кімнати, не можна, – сказала мама.

– А коли буде можна? – допитувалася дівчинка.

– Скоро, моя пташечко, скоро, – якимось важким голосом сказала жінка, давлячись сльозами.

Ілонка вийшла на подвір’я. Глянула на квітучий квітник. Два метелики весело кружляли над флоксами. Їй чомусь зробилося так самотньо, що дві великі кришталеві сльозинки викотилися на щоки і примостилися на милому личку. Ілонка знову глянула на сонце, згадала тепле море, на яке колись їздила з батьками, і їй хотілося плакати. Та вона стрималася.

– Ілонко, ти тепер за старшу, ти повинна бути сильною, – пригадала дідусеві слова і поспішила до хати. Вона розчесала своє волосся і зв’язала у хвіст. Колись мама її заплітала, а тепер не можна. Ввімкнула чайник, щоб приготувати трав’яний чай і стала телефонувати до дідуся.

– Дідусю, у нас все добре, я справляюся з усім і не плачу. Мама з татком вже скоро одужають. А як ви з бабусею?

Вона щебетала, наче пташечка, розвеселяючи дідуся, якому важко було говорити. Коли аромат від чаю заполонив будинок, Ілонка налила його у чашки і вигукнула:

– Чудодійний напій готовий, він вас вилікує! Запрошую до столу.
А сама, наче мишка, знову вислизнула з хати в сад, де вже дозріли яблука…

А сьогодні в родині подвійне свято – бабусю виписали з лікарні і татко з мамою теж здорові.

– Тести показали негативний результат, – почула Ілонка, як говорили батьки.

Тепер вона пригорталася до мами, наче маленьке кошенятко, а татко брав її на руки і підкидав аж до самої стелі. Але Ілонці було неспокійно. Вона думала про дідуся. Він для неї був завжди найкращим другом і порадником. Вона йому довіряла усі свої таємниці. Він навчив її фотографувати, розповідав цікаві історії та смішні пригоди свого життя.

– Його конкретно підкосило, мусить дихати киснем,- сказав тато. Тривога не покидала дівчинку, їй навіть сни погані стали снитися. Наче якийсь страшний звір женеться за її добрим дідусем і хоче з’їсти його.
Ілонка глянула на небо. Білі пухнасті хмарки пропливали над головою. Вони з дідусем любили розглядати хмаринки і вгадувати в них кумедних звірят.

– Боженьку, врятуй мого дідуся, дай йому здоров’ячка, бо без нього так погано, – промовляла Ілонка і вірила, що Бог їй допоможе. Вона нараз якось звеселіла, скріплена надією на швидке одужання дідуся, і глянула на вікно, та аж завмерла від здивування.

– Це знак! – вигукнула. Який гарний знак, – помчала до кімнати батьків.

– Дідусь скоро виздоровіє! – аж заспівала.

– Ти звідки знаєш? – запитали ті в один голос.

– У нас кактус зацвів, погляньте!

Усі стояли навколо квітучого вазона мовчки. Кожен думав про щось своє, але усі вже твердо знали, що хворий скоро одужає і все у них буде добре…

Автор – Раїса ОБШАРСЬКА, за матеріалами видання “Наш День”