Марія завжди вважала, що старший її син вдало одружився, вибрав невістку таку, як треба, а от молодшому дуже не пощастило. Все життя Марія дбала про сім’ю старшого сина, а на старість таки прийшла до молодшого

Осінь уже щедро накривала землю опалим листям, і Марія розуміла, що от-от наступлять холоди, і вона просто не уявляє, як має пережити цю зиму – дров нема, вікна давно треба міняти, та й дах протікає.

Все життя вона для свого Мирослава, старшого сина старалася, кожну зайву копійчину йому несла, сподіваючись, що в старості він її догляне.

Є у Марії ще один син – молодший, Микола. Але вона давно собі пообіцяла, що не переступить поріг його хати. А все тому, що не таку невістку вибрав для неї.

Колись Марія з чоловіком жили дуже добре, чоловік в начальниках ходив, так гроші у них були, і люди їх поважали.

Двох синів Марія з чоловіком виростили, вивчили в інститутах, що на той час було неабиякою дивиною.

Повернулися після навчання синочки в село, вирішили і собі сім’ї створювати.

Першим Мирослав одружився, взяв собі за дружину доньку голови сільради. Марія нетямилася від радості, це ж тепер багатство до багатства, гроші до грошей, і буде молодятам точно щастя! А гонору стільки – стати свахою самого голови сільради!

А от молодший син, замість того, щоб взяти приклад від свого брата, і одружитися з якоюсь багатою дівчиною, взяв собі за дружину Люську, у якої батьки безпробудно пили. І що з того, що красива, якщо за душею у неї абсолютно нічого немає?

Та син не став матері слухати, бо полюбив дівчину всією душею. Одружилися вони тихенько, не чекаючи благословення Марії, і поїхали на якийсь час з села.

А коли через 10 років повернулися, то збудували собі невеликий будиночок і стали там жити, тепер уже разом з двома своїми дітками.

За цей час багато чого змінилося. Чоловіка Марії не стало, а це означає, що не стало головного годувальника, і для Марії настали непрості часи, бо вже не могла жити як колись – “на широку ногу”. З відчаю навіть на роботу влаштувалася, щоб мати за що жити.

Тим часом, і в сім’ї старшого сина відбулося багато змін. Тестя його звільнили з посади голови сільради, тому статки сватів теж поступово впали.

Невістка, яка звикла жити в розкошах, і яка перестала отримувати гроші від батька, стала вимагати, щоб такими великими грошима її чоловік тепер забезпечував.

Мирослав, хоч і був хорошим хлопцем, та гроші заробляти він зовсім не вмів, тому через фінанси почалися у них в родині непорозуміння, ледь до розлучення не доходило.

А щоб цього не сталось, Марія стала кожну зайву копійку до старшого сина нести, аби лише у них все добре було. Собі залишала дріб’язок – мінімум на прожиття.

Жінка була впевнена, що в старості Мирослав її точно догляне, і їй навіть нема про що хвилюватися.

Та життя внесло свої корективи. Невістка, яка дуже хотіла грошей, таки вмовила старшого сина Марії виїхати в Канаду на постійне місце проживання.

Відтоді про них нічого і не чути, за 5 років жодного разу вдома не були.

Поки Марія добре себе почувала, то ще якось справлялася, а зараз із здоров’ям настільки зле, що відчуває літня жінка – не перезимує вона сама цю зиму.

От і зібрала останню волю в кулак Марія, і пішла до другого сина.

Коли Микола побачив маму, випустив з рук граблі, якими збирав опале листя на подвір’ї. Підбіг до неї, обійняв, навіть не питав, чого прийшла.

А дружина його як це через вікно побачила, зразу стала кликати свекруху до хати, стіл накрила, щоб пригостити її чимось смачненьким.

Коли емоції вщухли, оглянула Марія подвір’я сина і відзначила для себе, що добре вони собі з дружиною господарюють – все гарно, чистенько, акуратно, і в хаті спокій, лайки не чути, як це завжди у старшого сина було.

І невістка така гарна, світла у неї душа, не дарма її Микола полюбив. Вже стільки років минуло, а вони досі собі живуть душа в душу.

Так прикро Марії стало за свою поведінку, що не наважилася вона попроситися до сина, в той вечір додому пішла. Вирішила, що вже буде як буде.

А на наступний ранок Микола сам до неї приїхав на своїй старенькій машині:

– Мамо, збирайтесь, – жваво скомандував. – Тепер з нами жити будете, бо разом, воно і тепліше, і веселіше…

Збирала Марія свої скромні пожитки у валізи, а з очей текли сльози, гарячі сльози каяття…