Марина розмову здалеку почала, тож для мене стало повною несподіванкою те, чим вона завершила. Бачте. моя доня вже домовилась зі знайомою, яка в Неаполі працює про те, що я поїду до неї в напарниці доглядати стареньких італійців: “Вона вже двом дітям квартири придбала і собі на старість безбідну склала. Ти ж усе одно на пенсії сидиш, жалієшся вічно на безгрошів’я”

Марина розмову здалеку почала, тож для мене стало повною несподіванкою те, чим вона завершила. Бачте, моя доня вже домовилась зі знайомою, яка в Неаполі працює про те, що я поїду до неї в напарниці доглядати стареньких італійців: “Вона вже двом дітям квартири придбала і собі на старість безбідну склала. Ти ж усе одно на пенсії сидиш, жалієшся вічно на безгрошів’я”.

Коли моя донька на розлучення подавала, я зробила дуже велику помилку і підтримала її у тому рішенні. Я стала тоді на її бік, хоч і бачила добре, що зять у тій ситуації правий. Але, коли кажуть, що твоя дитина не така, то ти будь-що будеш її захищати. тоді, мені здавалось, що зять перебільшує і що донька моя зовсім не така, як він ото розповідає.

Маринку я із їхньої квартири до себе забрала жити із онуком. Костику тоді три було і я у недобру годину сказала Маринці, що у всьому їй допоможу.

Моя донька слово допоможу сприйняла буквально.Спершу, я усі обов’язки на себе перебрала по дому і по догляду за Костиком. Дуже хотіла, аби донька в себе прийшла після розлучення.

Однак, бачу, що Марині сподобалось бути баринею і жити на всьому готовому. Дійшло до того, що вже й тарілку зі столу не прибере, підлогу не підмете. навіть, де терка і те вона не відала.

Про сина вона не дбала узагалі. Костик що просить, а вона прямо каже: “Іди до бабусі”. Дитина бугла, просила, чи чаю. чи їсти, а чи із ним погратись. Донька ж вічно сиділа у телефоні. Вона лиш пальцем по екрану уверх вела, мов той робот. Усе!

Звісно я не мовчала. У нас були неприємні розмови, ми часто з’ясовували стосунки. Але правда в тому, що годувала Маринку я, бо ж як я рідній дитині тарілку каші не насиплю?

До пенсії. ще якось воно було, а вже коли мене із квітами відправили сидіти вдома, то туго стало зовсім. Маринка на той час усе ж пішла працювати у якийсь бутик, але чи й заробляла щось, бо додому ні копійки не приносила.

Зате, для неї було цілком нормально попросити у мене тисячу “до зарплати”.

— Ой, мам, ти все одно на пенсії. На що ти витрачаєш гроші? Що тобі вже треба. А от я Костику курточку придбаю.

От тільки куртку вона купувала у секонді а залишок ішов у кишеню моїй донці. Я вже припинила спонсорувати її зовсім. як тільки приходить на позички, кажу, що пенсіонер і що жити за що не маю сама. Кілька разів у неї просила грошей позичити.

Так моя рідна дитина уперше в житті виявила ініціативу. Вона не полінувалась і домовилась із знайомою яка в Італії уже кілька років, про те, що я поїду туди на роботу:

— Ти ж вічно на безгрошів’я жалієшся, а так, матимеш на що жити. Та що там, нам у однокімнатній тісно, то ти заробиш на ще одну квартиру. Ти ж не стара ще всього і є що 65. Років із десять ще попрацювати зможеш.

Знаєте, якщо я спочатку вкрай негативно до таких її слів поставилась, то нині вже й задумалась. Жити із Маринкою я точно більше не зможу, але й виставити її і онука з квартири у мене рука не підійметься. Яка би вона не була, а то моя дитина і мій онук.

А може поїхати? Втекти від сірої буденності і від вічно невдоволеної доньки, якій лиш гроші в очі світять.

Можливо, я й справді ще зможу заробити на квартиру окрему, ну, або хоча б на будинок який.

Як вважаєте, варто спробувати?