Мати кричала, сестра крутuла пальцем біля скроні. Олена ревіла: 17 років, вагітність, він посміявся, сунув сотню («більше не можу») і пропав

Розповідь заснована на реальних подіях.

Олена заварила чай і відкрила свіжу газету. Без інтересу перегортала сторінки. Статті … замітки … реклама … Ніщо не приваблювало її увагу. Вона вже майже перегорнула сторінку, коли побачила цю фотографію: на неї дивилися ясні очі, наївні і по-дорослому сумні. Світле волоссячко, літнє платтячко і ця ручка … Вірніше те, що замість ручки … Хіба забудеш?

… Мати кричала, сестра крутила пальцем біля скроні. Олена ревіла: 17 років, вагітність, він посміявся, сунув сотню («більше не можу») і пропав.

Термін вже був великий, далі приховувати не могла.

— Про що ти думала? Ганьба яка, сором! Виростила на свою голову! Як я людям в очі дивитися буду?! — Мати розійшлася не на жарт, захлиснули страх і відчай, і не думала, що її молодшій дочці, майже дитині, раз в сто гірше.

Старша сестра сміялася, але, в загальному, з матір’ю була згодна. Олену жаліти ніхто не збирався. Якось не вміли в цій сім’ї любити і жаліти. Жили три жінки під одним дахом, але, як зрозуміти і підтримати один одного, не знали.

— Роби що хочеш! Іди куди хочеш, але щоб ЙОГО не було! Ти мене почула! — кричала мати.

І Олена пішла. Грюкнула дверима, наговоривши наостанок образливих слів. До пологів додому так і не повернулася — жила то в однієї подружки, то в іншої.

Прийшов термін — народила. Звичайно, потайки мріяла — побачить бабуся внучку і відігріється у неї серце. Адже бабусі так люблять онучок!

А дівчинка народилася калікою. Олена як куксу замість ручки побачила — заридала, заголосила.

День сльози лила і наважилася — написала відмову. З пологового будинку приїхала додому. Спустошена, байдужа. «Мертва», — сказала сестрі. Та матері. Більше ні слова. Тема була закрита.

Минали дні, місяці. Через півтора року до обласного будинку дитини заглянув журналіст міської газети і зробив кілька фотографій. Одну з них надрукували в постійній рубриці «Фото тижня» з підписом: «Це теж наші діти. Світланка, 1.5 роки. Обласний будинок дитини»

Свою дівчинку Олена впізнала відразу. Коли старша сестра вбігла в кухню і побачила Олену, яка б’ється в істериці, злякалася:

— Що?! Що з тобою! Мамо! Мамо! Олені погано! Мамо!

— Це моя! Моя! Це моя! Дівчинка! Світланка моя! Мамочка! Мамочка! Це вона, моя! ..

Олена трясла газетою перед притихлими сестрою і матір’ю і кричала:

— Моя! У газеті фото впізнала … ручку впізнала! Я ручку побачила, ручку! ..

— Світланка, обласний будинок дитини — пошепки прочитала сестра і мовчки простягнула газету матері. Мати глянула і заголосила.

На наступний день розчинилися двері кабінету головлікаря «Будинку дитини», куди увірвалися три жінки.

— Віддайте! Будь ласка! Це ми! Це наша Світланка! Наша!

P. S. Процес удочеріння пройшов дуже швидко.

Вам сподобався фінал цієї історії?