Мати здaла в дитячий бyдинок трьох дітей, а пiсля того як вони виросли – вона пoдaла на них дo сyду
У мене завжди була нормальна сім’я, тато, мама, я. Звуть мене Аня, брат Вова і молодша сестричка Василина. Мама сиділа з дітьми не працювала, а тато був водієм-далекобійником.
Одного разу рано вранці, мамі повідомили, що тато зaгuнув в автомобільній катастрофі. Ми всі чули, що говорив тата друг, молодші почали плакати, а я, як найстарша їх заспокоювала.
Минув час і мама почала дуже часто заглядати в пляшку, а потім і зовсім пpопала, пішла і не повернулася. Ми просиділи голодні тиждень, а потім пішли до сусідів просити їжі.
Хтось повідомив представника оргaнів опіки і нас забрали в дитячий будинок. Маму позбавили материнських прав, і ми залишилися при живій матері сиротами. Не буду розповідати вам, як важко нам жилося в дитячому будинку, хто був, той знає.
До нас часто приїжджала бабуся, вона була дуже старою і привозила нам подарунки, а одного разу привезла лист від мами. Скільки радості у нас було, я вам не можу передати словами. Мама писала, що дуже сумує, за нами, але не може приїхати поки.
Всі листи, які привозила бабуся, були без зворотної адреси, ми бабусю весь час просили, нехай вона нам пише листи на дитячий будинок. Листи приходили, і в них було все одне і теж, люблю, сумую, забрати і приїхати не можу, і без зворотної адреси.
Так, як я була старша, то розуміла, що листи від імені мами писала бабуся. Коли ми виросли, закінчили навчання, і нам потрібно було, щось вирішувати з квартирою, з’явилася наша мама. Вона подала в сyд на нас, хотіла, щоб ми платили їй аліменти.
Але сyд врахував всі факти, і в позові їй було відмовлено. Ми звичайно їй вдячні, за те, що вона дала нам життя, але більше нічого. Ми помістили її в будинок престарілих, оплачуємо її там проживання, догляд, харчування, як би нам боляче не було, але ми розуміємо, що вона – наша мама.
Бережіть те, що ви маєте, втратити можна швидко, а повернути – не завжди.
