Мені довелося відмовитись від свого лежачого хлопця. З моїм хлопцем трапився випадок через який він тепер перебуває не в свідомості. Ми разом не жили, але ця людина для мене дуже дорога.
Мені довелося відмовитись від свого лежачого хлопця. З моїм хлопцем трапився випадок через який він тепер перебуває не в свідомості. Ми разом не жили, але ця людина для мене дуже дорога.
Ми зустрічались близько пів року, і цей час був для мене наче казка. Він завжди мене розумів та підтриував.
Ми навіть планували зїхатись через деякий час. Але у долі були свої плани…
Тільки нам з його матір’ю відомо і людям, які потрапили до цієї ситуації, через що ми пройшли. І проходимо зараз.
Байдужість лікарів, бюрократія, необхідність у такій ситуації приймати рішення, вивчати ситуацію та постійно бути у стані невідомості дуже складно. Лікарі, як ми знаємо, завжди мовчать.
Але хочу написати про інше. Три дні тому мені довелося прийняти рішення про те, що я більше не можу допомагати їм. А причина того, що за цей час я сама не знаю де і що на мене чекає. Я майже весь день проводжу з ним і його мамою, бігаю до аптеки, і майже вся моя зарплатня йде на допомогу моєму хлопцю.
Так триває вже кілька місяців. Через цю ситуацію я зовсім не маю планів не те що на майбутнє, але й на завтра. Тому що кожен день однаковий.
Зранку я йду на роботу від 8 до 5 вечора. Перед роботою я готую їсти хлопцю та його мамі. Прокидаюсь взагалі о 5 ранку.
Після роботи йду до хлопця, і допомагаю там до 10 вечора і так кожного дня.
Я зовсім забула про себе і своє життя. Часто думаю, що ми навіть не були одружені, чому я повинна це робити? Я й сама уже дуже виснажена, і як у такому стані я можу допомогти комусь? Я відчуваю серйозне почуття провини, що мені довелося сказати його мамі що я більше не допомагатиму, але інакше я просто не можу.
