Мені нещодавно виповнилося 52 роки, у мене вже дорослі діти. Якось я зайшла в будівельний магазин, бо планувала зробити вдома косметичний ремонт. Я стояла, вибирала кольори фарб, і тут до мене підійшов чоловік. У цьому сивочолому красені я не відразу впізнала свого колишнього однокласника Любомира. Я і сама не думала, що в цьому віці ще можна змінити життя і стати щасливою
Мені нещодавно виповнилося 52 роки, у мене вже дорослі діти. Якось я зайшла в будівельний магазин, бо планувала зробити вдома косметичний ремонт. Я стояла, вибирала кольори фарб, і тут до мене підійшов чоловік. У цьому сивочолому красені я не відразу впізнала свого колишнього однокласника Любомира. Я і сама не думала, що в цьому віці ще можна змінити життя і стати щасливою
Я часто бачила у фільмах, як жінки мого віку зважуються на те, щоб кардинально змінити життя. Наївно думала, що зі мною такого ніколи не станеться. Зараз мені 52 роки, і вже напевно років п’ятнадцять ми з чоловіком живемо, як сусіди. Одружилися ми дуже швидко, у нас народилися діти, спочатку ми жили заради них, а потім зрозуміли, що ми один одному чужі.
Діти у нас вже дорослі: доньці тридцять років, у неї вже своя сім’я, і синові двадцять п’ять, він теж уже зовсім самостійний. Тому приділяти їм час і увагу, як колись, зараз не потрібно. Почуття до чоловіка давно погасли і живемо з ним в одній квартирі, бо так зручно, не ділячись планами на життя. Тут не те що кожна жінка, а кожна людина втомиться жити в подібному стані.
Я думала, що в моєму віці вже пізно щось змінювати, тому ми і далі продовжували так жити. Все б і далі так було, якби одного дня не втрутилася доля. Я зайшла в будівельний магазин, бо планувала зробити вдома косметичний ремонт. Мого чоловіка все влаштовувало, то ж я розуміла, що якщо я щось не зроблю, то все і далі так буде. А мені хотілося позитивних змін, ну хоча б змінити атмосферу вдома.
Я стояла, вибирала кольори фарб, і тут до мене підійшов чоловік. У цьому сивочолому красені я не відразу впізнала свого колишнього однокласника Любомира. Колись давно ми були дуже закохані один в одного. При зустрічі відразу повіяло тієї ностальгією і емоціями, що були у мене в школі. Я відчула себе тією дівчинкою, яка закоханими очима дивилася на хлопчика з першої парти.
Ми почали з ним спілкуватися і в процесі ми прийшли до того, що у нього точно така ж ситуація, як у мене. Ми нібито були як дві рідні душі, які розпрощалися на деякий час. Любомир почав переконувати мене в тому, що якщо в школі у нас не вийшло, то саме зараз у нас є реальний шанс. Мені було важко прийняти ці думки, адже у мене були діти і чоловік. І якщо думка чоловіка мені була байдуже, то що скажуть діти, мене неабияк хвилювало. Тому я просила Любомира почекати, поки я їх підготую.
Наближався мій день народження. Чоловік навіть не згадав про нього, він постійно десь пропадав. Знайомі натякали мені, що у нього давно є інша, але мені було байдуже. Донька зателефонувала в обід, повідомила, що у неї справи, можливо забіжить привітати мене на наступні вихідні. А син зателефонував аж ввечері. Єдиний, хто не забув мене привітати, був Любомир. Він подарував мені величезний букет квітів і знову зробив пропозицію. Правда, сказав, що буде чекати скільки треба.
Зараз я розумію, що у нас з ним все серйозно і я навіть готова розлучитися. Правда я усвідомлюю, що діти мене не зрозуміють, так само як і чоловік. Більш того, мене не зрозуміє моє оточення. Все-таки є якийсь соціальний статус, якого я мала б дотримуватися. Проте всередині душі я розумію, що мені уже все одно. Я просто хочу бути щасливою.
Я також розумію, що мене навряд чи зрозуміють діти. Не знаю що і кого вони будуть бачити в мені, коли дізнаються про мій вчинок, але знову ж таки, це ж моє життя, а не їхнє. Чому я повинна звітувати перед дорослими людьми? Можливо, вони зараз не зрозуміють мене, але пізніше час розставить все по місцях. Адже вони як і раніше залишаться моїми дітьми, з якими я можу продовжувати спілкування. Так, не так як це було раніше, але продовжувати, а не забути їх, як це буває в деяких сім’ях.
Загалом, не знаю куди я йду і що в підсумку з усього цього вийде, але мені чомусь здається, що варто наважуватися. Мені залишилося не так довго жити, і я не хочу провести весь залишок свого життя з нудьгуючим чоловіком, для якого я вже нічого не значу, і дітьми, що давно з нами не живуть.
Важко сказати однозначно, як правильно поступити в цій ситуації. Але якщо життя тобі дає шанс бути щасливою, нехай в 52, то чи варто ним нехтувати?
